Слава ЗСУ!

Лобода уважно дивився в очі Наливайкові, щоб побачити як він відреагує на важливу для себе новину, але вираз обличчя отамана був кам'яним.

— Отже кіш, який стоїть під стінами Брацлава, низове товариство відрядило для нашого спільного діла? — карбуючи кожне слово, запитав Северин.

— Саме так! — гаркнув Лобода і голосно зареготав, аж луна пішла під склепінням старостинського палацу. — А що отамане, ох і піддамо куті меду! Чого мовчиш? Може не радий?

Чи радий він? А хіба це запитання взагалі доречне? Хіба може Северин відповіддю на нього висловити все, що коїлося в нього у душі? Всю ту радість і колосальну полегкість, яку відчув?

— Радий, братику, дуже радий! — вимовив він просто.

Нарешті гора, яка була тягарем для нього протягом довгого часу, відразу впала з плечей, залишаючи можливість діяти. Ще кілька місяців тому відіслав він на Базавлук листа з покаянням перед запорожцями за події річної давності, коли змушений був у лавах польського війська виступити супроти січовиків, які підтримали Косинського. Крім визнання власних провин, Наливайко інформував запорожців про вихід коронного гетьмана з п'ятнадцятьма тисячами війська у передгір’я Карпат, щоб стерегти там татар. Замойський мав на меті перехопити їх, коли ті, переобтяжені здобиччю, будуть повертатися з походу на Угорщину і звернувся до Наливайка з проханням про допомогу. Северин був розумною людиною і не збирався упускати такої нагоди. Адже це був привід не лише заробити"хліба козацького”, а й поновити стосунки з низовим лицарством. І найголовніше — здійснити задум, який він виношував у собі вже багато років, не втаємничуючи в нього навіть найкращих друзів. Тому не погребував зігнути голову перед присудом січової ради, не пожалкував здобичі належної йому після вдалого походу на татар. Він не прогадав. Запорожці дали згоду і він, нарешті, зможе втілити задумане в життя.

— Послухай, Григорію, — нахилився Северин до Лободи і гаряче зашепотів. — Багато що маю тобі сказати. Та спочатку наповнимо келихи добрим медом. А підіймемо їх за нас з тобою, за те, що змогли ми пронести нашу стару дружбу крізь чвари і негаразди. І ще підіймемо їх за славу козацьку і матінку нашу багатостраждальну Україну. Голос його здійнявся і забринів, — нехай надихає нас на майбутню боротьбу за її волю! І, нарешті, вип'ємо за справу, яку я вирішив тобі, братику дорогий, довірити. За її успіх!

Лобода лише струснув довгим своїм оселедцем.

— Будьмо! — вигукнув він і грюкнув до столу шаблею. — Там, — вказав він в бік запорозького табору, — п'ять тисяч лицарів і всі вони очікують на справжнє діло. А скоро їх буде ще більше!

Наливайко наблизився до побратима і поклав йому на плече руку.

— Послухай мене, брате! На нас покладено велику місію… То пусте, що лядську руку триматимемо, тимчасово це. Нам аби військо зібрати, силу свою відчути. Потрібне добре військо, з доброю арматою і кіннотою, яке б могло протистояти гусарським хоругвам, розумієш?

— Розумію, — відповів Лобода. Він до дна випив свій келих і вдарив ним до дошок столу. — Не боюся тримати я лядської руки, не раз змушувало життя. Була б справа того варта. Я бачу, Северине, в тебе є щось на душі. Тож, якщо хочеш мого розуміння та допомоги, розповідай про все. Тоді разом і помізкуємо. Я, звичайно, без пана кошового і всього товариства не можу давати відповідь за всю Січ, але моя думка не остання. Крім того, я цілком у змозі прикласти свою шаблю до твоїх і повір, це не найслабша шабля серед низового лицарства!

— Нехай мене покарає Бог, якщо я колись так вважав! — палко відповів Северин.

— Дякую, — Лобода схилив голову. — До речі, а скільки шабель маєш ти під своїми знаменами?

— Дві з половиною тисячі. І такі козаки, що хоч чорту в зуби!.. Але до справи!

— Що ж, до справи.

Наливайко широко змахнувши рукою, згорнув з одного боку столу посуд і розстелив там великий сувій пергаменту. Запорожець із здивуванням побачив перед собою досить точну і детальну мапу Дикого Поля від Брацлава й Білої Церкви до пониззя Дніпра, Очакова і Буджаку.

— Ось воно! — п'ятірнею натиснув на середину мапи Северин. — Земля, яка не має собі рівної у Європі. Тут безкінечні милі щедрих пасовищ, чорнозему, багатих дичиною гаїв і пущ. У річках безліч риби. Знайдеться будівельний ліс, сіль, селітра. Земля Дикого Поля справжній скарб, і для нас залишається лише зрозуміти, чому вона стоїть пусткою. Звичайно татари… Але для людини, яка звикла тримати в руці меч, вони не є великою загрозою, що й доводить саме існування Запорізької Січі. Що ж тоді? На мою думку, першою і найголовнішою причиною є наша роз'єднаність. Саме так! Поглянь навколо, брате: в лугах, гаях, в плавнях тисячі лугарів розкиданих окремими купами. В байраках по всьому Дикому Полю сотні зимівників, бурдюгів. Населення цих диких місцевостей веде нерівну боротьбу з кочовиками. Їхні сини й доньки цілими валками минають ворота Криму, щоб навіки згинути в басурманській неволі. Їхній плач чути в садах Анатолії і в пустелях Аравійського півострова, в портах Єгипту і серед оаз Персії. Але ніхто з цих людей не розуміє у чому їх порятунок. А я кажу: в єдності! Об'єднайте свої зусилля, створіть міцну державу і ви одразу відчуєте власну силу! Що татари? Лядських панів прогоните аж до Покуття і Підляшшя!