Слава ЗСУ!

Він знову подивився на Корта.

— Сьогодні, вчителю, я поховаю свого сокола. А по тому піду в нижнє місто і розповім про тебе тим повіям у борделях, які поцікавляться, де ти. Можливо, одну-двох із них втішу.

Губи Корта розтулилися на кшталт вимученої посмішки. Після цього він поринув у сон.

Стрілець звівся на ноги і повернувся до решти хлопців.

— Зробіть ноші і віднесіть його додому. А тоді приведіть медсестру. Ні, двох медсестер. Добре?

Вони, мов загіпнотизовані, дивилися на нього, досі чекаючи, чи не з'явиться, бува, над його головою корона з язиків полум'я, чи не зміняться магічним чином риси обличчя.

— Двох сиділок, — повторив стрілець і посміхнувся. Вони теж посміхнулися у відповідь. Посмішка вийшла якоюсь невпевненою.

— Ах ти ж клятий скотарю! — зненацька вигукнув Катберт, широко посміхаючись. — Ти ж не залишив нам і крихти м'яса, самі кістки доведеться обгризати!

— Завтра світ не зрушить з місця, — всміхаючись, процитував стрілець стародавній вислів. — Алане, ти, паскуднику! Ану ворушися!

Алан вирушив шукати, з чого можна було б зробити ноші, Томас і Джеймі разом подалися до головної зали й лазарету.

Залишившись самі, стрілець і Катберт перезирнулися. Вони завжди були найближчими друзями (настільки близькими, наскільки їм дозволяли особливості їхньої вдачі). В очах Берта горів веселий відкритий вогник, і стрілець зробив чимале зусилля над собою і втримався від того, щоб сказати йому: «Не оголошуй про поєдинок зараз, почекай ще рік чи навіть вісімнадцять місяців». Але вони так багато пережили разом, що стрілець не міг сказати щось таке, не боячись видатися при цьому зарозумілим. «От я і став інтриганом», — подумав він, і це його трохи засмутило. А потім згадав Мартена, свою матір і посміхнувся другові посмішкою обманщика.

«Я мушу бути першим, — подумав він, уперше це усвідомлюючи до кінця, хоча раніше досить часто обдумував це на дозвіллі. — Я і є перший».

— Ходімо, — сказав він.

— Із радістю, стрільцю.

Вони вийшли через східний край коридору, оточеного живоплотами, а назустріч їм уже поспішали Томас і Джеймі з медсестрами. У своїх білих літніх халатах із тонкої марлевої тканини, з червоними хрестами на грудях, вони здавалися примарами.

— Допомогти тобі поховати сокола? — спитав Катберт.

— Так, я був би тобі вдячний, Берте, — відповів стрілець.

А ввечері, коли на землю спустилася пітьма і принесла з собою зливу з грозою, коли в небі з тріском розбивалися велетенські примарні дерев'яні ящики, а блискавка омивала криві вулички нижнього міста блакитним вогнем, коли коні стояли на прив'язі, опустивши голови й хвости, стрілець уперше пізнав жінку.

Все сталося швидко й принесло приємність. Скінчивши, вони мовчки лежали поряд. Надворі почався град. Він дріботів і сипав, не знаючи втоми. Десь унизу грали регтайм «Гей, Юдо». Стрілець поринув у глибоку задуму. І саме в цій тиші, що пересипалася стуком граду, перед тим, як заснути, він подумав, що може стати останнім.

IX

У розповіді стрільця було чимало замовчаного, проте більша частина історії все одно просочилася назовні. Він уже давно зрозумів, що хлопчик надзвичайно сприйнятливий і цим дуже нагадує Алана, у якого було одне важливе вміння — напівтелепатичне напівспівчуття, що його називають надприродним чуттям.

— Спиш? — запитав стрілець.

— Ні.

— Ти зрозумів, про що я тобі розповів?

— Зрозумів? — спитав хлопчик із дивовижним презирством у голосі. — Зрозуміти це? Ти, певне, жартуєш.

— Ні. — Але стрілець прибрав оборонну позу. Він ще нікому не розповідав про свій обряд досягнення повноліття, бо його почуття щодо нього завжди були суперечливими. Авжеж, сокіл був цілком прийнятною зброєю, та все одно це була хитрість. І зрада. Перша зрада, за якою низкою потяглися наступні. _А_скажіть-но_мені_таку_річ: я_справді_збираюся_принести_цього_хлопчика_в_жертву_чоловікові_у_чорному?_

— Я все зрозумів, — відказав Джейк. — То була гра, чи не так? Дорослі чоловіки завжди грають у ігри? Невже все має бути виправданням для гри? Чоловіки справді дорослішають чи вони просто досягають повноліття?

— Ти не знаєш усього, — сказав стрілець, намагаючись стишити гнів, що поволі наростав у ньому. — Ти ще малий.

— Ну, звісно. Але я знаю, хто я такий для тебе.

— І хто ж? — напружено мовив стрілець.

— Фішка у покері.

Стрілець відчув бажання схопити камінь і вдарити хлопчика по голові. Але натомість сказав рівним голосом:

— Лягай спати. Хлопчикам треба висиплятися.

А подумки почув луну Мартенового голосу: _«Іди_побався_своєю_рукою»._