Слава ЗСУ!

Під рукою стрільця спалене зілля, викладене у формі знайомої ідеограми, розсипалося на сірий порох, і знак утратив смисл. У попелі, крім обвугленого шматка бекону, не було нічого, і він, не задумуючись, з'їв його. Так було завжди. Ось уже два місяці стрілець переслідував чоловіка у чорному пустелею, цим нескінченним, до болю одноманітним очищувальним пустельним простором, і йому потрібні були інші сліди, а не гігієнічно-стерильні ідеограми багать, які розкладав чоловік у чорному. Жодної банки, пляшки чи бурдюка (сам стрілець, наче змія — шкіру, скинув дорогою чотири таких мішки). Екскрементів він теж не знайшов і припустив, що чоловік у чорному їх закопував.

Можливо, вогнища були символами, кожен із яких відповідав одній великій літері у посланні. «Тримайся подалі, напарнику», — могло промовляти воно. Або «Кінець уже не за горами», чи навіть «Впіймай мене, якщо зможеш». Байдуже, про що вони повідомляли чи не повідомляли. Його не цікавили послання (навіть якщо то були саме вони). Ці рештки холодні, як і всі інші, — ось що важить. І все ж він наблизився. Знав, що вже перебуває ближче, але не знав, звідки йому це відомо. Якимось нюхом, можливо, довідався. Та це також не мало значення. Він ітиме, поки не станеться якась зміна, та навіть якщо нічого не зміниться, він усе одно піде далі. Як на те Божа воля, то вода буде навіть у пустелі — казали старі. На все воля Божа. Стрілець підвівся і обтрусив попіл із рук.

Інших слідів нема. Навіть якщо на твердій породі й могли залишитися якісь незначні рештки, їх, ясна річ, уже давно підхопив і забрав із собою гострий, наче бритва, вітер. Немає людських фекалій, немає викинутого сміття і жодних ознак того, де їх могли закопати. Нічого. Тільки ці охолоді багаття вздовж древнього шляху, що веде на південний схід, і невтомний далекомір у голові стрільця. Хоча, звісно, було щось інше: стрільця притягувало на південний схід не просто відчуття напрямку. І навіть не сила магнетизму.

Присівши, він дозволив собі відпити з бурдюка. Згадав про миттєве запаморочення, яке пережив раніше, вдень: було таке відчуття, наче зв'язок зі світом обірвався, і він не знав, що воно могло означати. Чому це запаморочення викликало в пам'яті згадку про загублений ріг і смерть останнього з його старих друзів, якого він давно втратив на Єрихонському пагорбі? Та з ним досі залишалися револьвери — батькові револьвери, — і жодного сумніву в тому, що вони важливіші за ріг… ба навіть за друзів.

Чи ж не правда?

Це питання сповнило його якимось дивним, тривожним відчуттям неспокою, але оскільки іншої відповіді, крім украй очевидної, не було, стрілець вирішив відкласти його на потім. Окинувши поглядом пустелю, він подивився на сонце, яке вже хилилося до дальнього краю неба, що був не зовсім на заході (і це непокоїло). Він підвівся, зняв із пояса рукавички з сиром'ятної шкіри й заходився рвати чортове зілля, аби розкласти багаття на попелищі, яке залишив по собі чоловік у чорному. Ця гірка іронія, як і спрага, здалася стрільцеві дуже привабливою.

Тільки тоді, коли від дня залишилися лиш скороминуще тепло і злорадна помаранчева лінія-усмішка на монотонному горизонті, стрілець дістав із сумки кремінь і кресало. Він сидів, поклавши свої ґунна[Пожитки. _(Тут_і_дані_прим. пер.)_] на коліна, і невпинно дивився на південний схід, у напрямку лінії гір. Він не сподівався побачити ні тонку цівку диму від нового вогнища, ні помаранчевий відблиск полум'я, але все одно спостерігав, бо без спостереження не обійтися. До того ж воно давало якусь гіркотну втіху. _«Ти_не_побачиш_того, що_не_шукаєш,_шмаркачу,_ — сказав би Корт. — _Ну_ж_бо,_скористайся_даром, яким_наділили_тебе_боги»._

Але там не було нічого. Він був близько, відносно близько. Та недостатньо близько для того, щоби побачити дим у присмерку чи помаранчевий відблиск багаття.

Приклавши кремінь до кресала, стрілець висік іскру на сухе пошматоване зілля, бурмочучи при цьому стародавні та всевладні слова, позбавлені будь-якого сенсу: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табору прийде». Дивовижно, але деякі слова і звички з далекого дитинства падали на узбіччя й залишалися позаду, а деякі міцно чіплялися за життя, з плином часу переростаючи у дедалі важчу ношу.

Він ліг, захистившись од вітру своїм невеличким щитом, щоби дим, який викликає марення, відносило у пустелю. Напрям вітру був незмінним, тільки шерстяні очіски вряди-годи оберталися по колу.

Зорі над головою, теж незмінні, не мерехтіли. Мільйони світил і світів. Приголомшливі сузір'я, холодний тон усіх спектральних кольорів. На його очах фіолетовий колір неба потьмянів, поступившись місцем чорному, як смола. Під Старою Матір'ю з'явився метеорит, накреслив коротку видовищну дугу і, блимнувши, згас. Полум'я відкидало чудернацькі тіні, поки чортове зілля, повільно згоряючи, набувало нових обрисів — не ідеограми, а звичайного хреста, що викликав якесь тривожне відчуття страху своєю значущою очевидністю. Викладаючи свій хмиз, стрілець думав не про красу, а про користь, і це відбилося у його формі. Вона свідчила про чорне й біле. Вона свідчила про людину, яка вирівнює погані картини, що криво висять у дивних номерах готелів. Багаття горіло повільно, і полум'я було рівномірним, а в його розжареній серцевині танцювали примари. Стрілець цього не бачив. Поки він спав, два малюнки — мистецтво і ремесло — сплавилися в один. Завивав вітер, ця відьма, в череві якої засів рак. Час від часу капризний низхідний потік повітря здіймав вихор диму, жбурляючи його стрільцеві в обличчя, і той вдихав його. Від цього нагромаджувалися сновидіння, так само, як із якогось маленького подразника в мушлі може з часом вирости перлина. Іноді стрілець стогнав разом із вітром. Зірки дивилися на це згори так само байдуже, як споглядали вони війни, розп'яття, воскресіння. Йому б це теж сподобалося.