Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— Смерть, — буденним тоном сказав чоловік у чорному. — Та не твоя.

Шоста карта.

Тільки глянувши на неї, стрілець одразу відчув, що в животі заворушилося якесь дивне передчуття. Жах у ньому змішався з радістю, і назви цьому почуттю не було. Йому здавалося, що його зараз знудить, і водночас хотілося танцювати.

— Вежа, — тихо мовив чоловік у чорному. — Ось вона — Вежа.

Стрільцева карта лежала в центрі розкладу, а інші чотири — по кутках, як планети-супутники довкола зірки.

— А цю куди? — спитав стрілець.

Чоловік у чорному поклав Вежу на Повішеного, повністю закривши його.

— І що це означає? — спитав стрілець.

Чоловік у чорному не відповів.

— Що це означає? — повторив Роланд, згораючи від нетерпіння.

Чоловік у чорному знову промовчав.

— Будь ти проклятий! Відповіді не було.

— А бодай тобі світу не бачити. Що на сьомій карті?

Чоловік у чорному розкрив сьому. По осяйному блакитному небі піднімається сонце. Довкола нього пустують купідони та маленькі феї. Під сонцем — неозоре червоне поле. Троянди чи кров? Стрілець не міг сказати. «Мабуть, і те, і те, — подумав він».

— Сьома карта — це Життя, — тихо сказав чоловік у чорному. — Але не для тебе.

— А куди вона ляже?

— Поки що тобі про це знати не дано, — ухильно відповів чоловік у чорному. — Втім, як і мені самому. Я не той Великий, котрого ти шукаєш, Роланде. Я всього лише його речник. — І він недбало скинув карту щигликом у багаття, що вже дотлівало. Вона зайнялася, почала скручуватися і спалахнула яскравим полум'ям. Серце стрільця забилося в грудях, мов шалене, й огорнулося льодом.

— А тепер спи, — безжурно мовив чоловік у чорному. — «І спати. Може, й снити» і тому подібне.

— Якщо мої кулі тебе не беруть, то, може, рукам це вдасться, — погрозливо сказав стрілець. Відштовхнувшись від землі ногами, що раптом стали прудкими і легкими, він буквально перелетів через вогнище, простягаючи руки вперед. А чоловік у чорному все посміхався і ніби збільшувався у розмірах, а потім почав віддалятися довгим лунким коридором. Світ наповнився звуками сардонічного реготу, а стрілець усе падав, і помирав, і засинав.

Йому наснився сон.

III

Всесвіт був порожнім. Ніщо ніде не рухалося. Нічого взагалі не було.

Приголомшений побаченим, стрілець ширяв у невагомості.

— Ну що ж, хай станеться світло, — сказав байдужий голос чоловіка в чорному. І сталося світло. Стрілець відсторонено подумав, що світло — це добре.

— Тепер — темрява вгорі, а в ній — зорі. Внизу — вода.

І сталося так. Він ширяв над безкраїми морями. Над головою мерехтіли незліченні зірки, та він не бачив жодного сузір'я, що вказували йому шлях протягом усього довгого життя.

— Земля, — наказав чоловік у чорному. І сталося так. Суша піднялася з води, здригаючись від конвульсій, яким, здавалося, не буде кінця. Земля була червона, безплідна, вся в тріщинах і лискуча від виснаженості. Вулкани, не знаючи спокою, вивергали потоки магми, виступаючи на поверхні землі, наче велетенські прищі на потворному обличчі підлітка.

— Добре, — промовляв чоловік у чорному. — Для початку непогано. Нехай на землі з'являться рослини. Дерева. Трава й поля.

І сталося так. По землі розбрелися динозаври. Вони рикали, гавкали, пожирали один одного й падали в киплячі смоляні ями, і застрягали там. Розросталися величезні тропічні ліси. Гігантські папороті привітно махали до неба зубчастим листям. По листю повзали двоголові жуки. Усе це стрілець бачив. І все одно почувався несказанно великим.

— А тепер хай буде людина, — тихо сказав чоловік у чорному, але стрілець падав… падав угору. Обрій цієї неозорої землі, що невпинно родила, почав вигинатися. Так, всі казали, що він вигнувся, його вчитель Ванней стверджував, що це довели ще до того, як світ зрушив з місця. Але це…

Все далі й далі, вище й вище. Неймовірно, але просто в нього на очах народжувалися й губилися в кучерявих хмарах континенти. Світ живився від плаценти атмосфери. І сонце, що сходило з-за краю землі…

Він закричав і прикрив очі рукою.

— Хай станеться світло!

Громовий голос належав зовсім не чоловіку в чорному. Відлуння від нього прокотилося в найдальші куточки всесвіту, заповнило собою світи і простір між світами.

— Світло!

Він все падав і падав.

Сонце згасло. Повз стрільця пронеслася червона планета, всіяна каналами. Довкола неї несамовито кружляли два місяці. Далі був запаморочливий вир поясу каміння, а за ним — гігантська планета. Над поверхнею клубочився газ, а розміри були занадто великими, щоб вона могла підтримувати саму себе, тож біля полюсів поверхня була сплющена. А ще далі — оповитий кільцем гострих крижаних уламків світ, що сяяв, неначе коштовність.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар