Слава ЗСУ!

— У яких скандалах?

Ватсон знизав плечима.

— У кожному великому готелі бувають скандали, — сказав він. — І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-не-будь дасть дуба в номері — серцевий приступ або удар, або ще щось таке. Готелі сповнені забобонів. Жодних тринадцятих поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися, і, будьте певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки в сезон, і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати, він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюва-тися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за собою. Так і тут. Хоч би й та пані — шістдесят траханих років, моя ровесниця! — а патли фарбовані начервоно, як ліхтар над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі мапа з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовта-ються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти, не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може, днів десять, і щодня одна й та ж розминка: вона з п’ятої до сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом, а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники всякі викидає, — і щоразу, коли вона щось таке відмочить, хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів, і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і бозна про що йому доводилося думати, щоб перед сном у нього стояло. Ходили вони обідати — цін нормально, а її хитає, ясна річ, в дупу п’яна. А хлопець, коли його дамочка не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт, ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій, униз і каже: «Дружина нездорова» — слід розуміти так, що знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, — і він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому «порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідніша вона. Містер Уллман — істинний дипломат — запитує: може, вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або ще щось. Вона накидається на нього, як кішка: «Hi-ні-ні, він класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колорадо». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і більше ми її живою не бачили.

— Що ж сталося?

— Коронер графства казав: після всього, що дамочка вицмулила, вона ковтнула ще мало не тридцять піґулок для сну. Наступного дня з’явився її чоловік — юрист, велика шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам і пари чистої білизни не знайти», ну і все в тому ж дусі. Але Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував. Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку, якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети: «Дружина відомого нью-йоркського пя-пя знайдена мертвою з повним пузом снотворних таблеток»_У після того як погралася в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі, а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові. Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещасного випадку». Серцевий напад. Тепер старий Арчі катається в «крайслері». Я його не виню. Дають — бери, б’ють — тікай, особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З’явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд. І — геть з очей.

— І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка, Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та парочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритомніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу. «А обличчя все багряне, роздуте — та ще й посміхалася». Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що відтоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей сорок—п’ятдесят померло.