Слава ЗСУ!

— Ти переставив таймер уперед, — сказав Джордж зі срібними очима.

— Ні, Джордже, ні. Я...

— Я не затинаюся.

Тепер Джордж піднявся на ноги, і далі не зводячи із Джека срібних нелюдських очей, а його рот розтягла мертва по-смішка-гримаса. Він перекинув через порцеляновий бортик ванни ногу. Біла, зморщена ступня опинилася на килимку.

— Спершу ти намагався переїхати мене, коли я катався на велосипеді, а потім перевів уперед таймер, а потім намагався на смерть заколоти мене, але я однаково не затинаюся. — Джордж ішов до нього, витягнувши руки зі злегка скорченими пальцями. Від нього пахло вогкістю й цвіллю, як від листя, що потрапило під дощ.

— Задля твого ж блага, — мовив Джек, задкуючи. — Я перевів його вперед задля твого ж блага. Більше того, я випадково знаю, що ти вдався до шахрайства з підсумковим твором.

— Я не шахрай... і не заїка.

Руки Джорджа торкнулися його шиї.

Джек обернувся й кинувся бігти, але замість цього, немов зробившись невагомим, повільно поплив, як частенько буває уві сні.

— Ні, ти шахрай! — у страху й люті вигукнув він, минаючи неосвітлену спальню-вітальню. — Я доведу!

Руки Джорджа знову опинилися на його шиї. Страх заповнював серце Джека, і він уже гадав, що зараз воно розірветься. А потім, нарешті, його рука схопила дверну ручку, повернула її і Джек розчинив двері навстіж. Він зринув з кімнати, але не в коридор третього поверху, а в підвал за аркою. Горіла затягнута павутиною лампочка. Під нею стояв його складаний стілець — застигла геометрична форма. Навколо, куди не глянь, нагромаджувалися мініатюрні гірські хребти з коробок і ящиків, перев’язаних пачок накладних і бозна-чого ще. Джека пронизало полегшення.

— Я знайду його! — почув він власний крик. Він схопив відвологлу, цвілу картонну коробку, та розвалилася у нього в руках, виплеснувши водоспад жовтих тоненьких листків. — Воно десь тут! Я знайду його\ — Зануривши руки вглиб паперів, він однією витяг висохле, немов паперове, осине гніздо, а іншою — таймер. Таймер цокав. Від його задньої стінки вів довгий дріт, до іншого кінця якого був прикріплений заряд динаміту — Ось\ — заволав Джек. — Ось, маєш!

Полегшення перетворилося на торжество. Він не просто втік від Джорджа — він переміг. Поки у нього в руках такі талісмани, Джордж ніколи не зачепить його знову! Джордж із жахом кинеться навтьоки.

Він почав обертатися, щоб можна було зустріти переслідувача віч-на-віч, — і тут на шиї Джека зімкнулися руки Джорджа. Пальці стиснули горло, перекрили кисень. Він востаннє судорожно втягнув повітря, широко роззявляючи рота, і перестав дихати.

— Я не заїка, — почувся з-за спини шепіт Джорджа.

Джек упустив осине гніздо, й звідти лютою жовто-коричневою хвилею заюшили оси. Легені горіли. Перед очима все колихалося, але погляд Джека впав на таймер і почуття торжества повернулося, а з ним — здиблений вал праведного гніву. Замість того щоб з’єднувати таймер з динамітом, дріт тягся до золотого набалдашника масивної чорної трості на кшталт тої, котру завів собі батько Джека, потрапивши в аварію з молоковозом.

Джек схопив її, й дріт відділився. Руки відчули вагу тростини — тут вона здавалася на своєму місці. Він широко розмахнувся. По дорозі назад тростина зачепила дріт, із якого звисала лампочка, і та захиталася, від чого тіні, що огортали кімнату, затанцювали на підлозі й стінах якийсь дивовижний танець. Опускаючись, ціпок ударив щось дуже тверде. Джордж заверещав. Пальці, що стискали горло Джека, ослабли.

Вирвавшись на волю з рук Джорджа, Джек швидко обернувся. Джордж стояв на колінах, пригнувши голову, обома руками закриваючи маківку. Під пальцями проступала кров.

— Будь ласка, — несміло прошептав Джордж, — відпустіть мене, містере Торренсе.

— Зараз ти своє отримаєш, — загарчав Джек. — Неодмінно. Щеня. Нікчемна шавка. Зараз, неодмінно. До краплі. До останньої поганої краплі!

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні. Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом, піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетворилася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток, у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся. Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізався в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним, безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був п’яний.