Слава ЗСУ!

У дальньому кінці цементного тунелю почувся неголосний шерех опалого листя, начебто щось рачки повзло до Денні... У будь-який момент на щиколотку опуститься холодне рученя...

Ця думка вивела Денні із заціпеніння. Він кинувся розривати пухкий сніг, що обвалився, закупоривши цей кінець цементного кільця, викидаючи його назад між ногами, як собака, що викопує кістку. Зверху сочилося блакитнувате світло, й Денні рвався до нього, як пірнальник із глибини. Він дряпав спину об край кільця. Один снігоступ зачепився за інший. Під лижну маску й за комір куртки набилося снігу. Він копав його, вгризаючись у холодну пухку масу. Здавалося, сніг хоче втримати хлопчика, всмоктати назад, униз, у цементне кільце, де чекала невидима істота, що хрумтить листям, і залишити там. Назавжди.

Потім Денні опинився на волі, обличчя виявилося поверненим угору, до сонця, він повз по снігу, відповзав від напівпохованого цементного кільця, хрипло хапаючи ротом повітря; від пухнастого снігу обличчя стало комічно білим — жива маска жаху. Накульгуючи, хлопчик дістався до смуги перешкод і сів, щоб відсапатися й наново закріпити снігоступи. Поправляючи й перев’язуючи кріплення, він не зводив очей з отвору, яким закінчувалася цементна труба. Він вичікував — чи не зрине звідти що-небудь. Нічого не з’явилося, і Денні задихав рівніше. Що б не жило там, ця істота боялася сонячного світла. Її тримали там замкненою й виходити назовні вона, можливо, могла тільки в темряві... або коли обидва кінці її круглої в’язниці забивало снігом.

(Але зараз я в безпеці, у безпеці й просто повернуся додому, тому що тепер я)

Позаду щось м’яко ухнуло.

Денні обернувся й подивився на готель. Але навіть раніше, ніж він подивився,

(бачиш індіанця на цій картинці?)

він уже знав, що побачить, — адже хлопчик зрозумів, що це за глухий удар. Із таким звуком обвалюється великий сніжний шар — зісковзує з даху готелю й падає на землю. (бачиш⁷.)

Так. Він бачив. Сніг обвалився з куща, підстриженого у формі собаки. Коли Денні прийшов сюди, це був усього лише банальний замет за межами майданчика. Тепер з-під снігу з’явився собака — недоречний сплеск зелені посеред білизни, від якої на очі навертаються сльози. Собака стояв на задніх лапах, немов випрошував цукерку або шматочок чого-небудь їстівного.

Але цього разу він не збожеволіє, не втратить холоднокровності. Тому що, принаймні, не пійманий у темній дірі. Тут світить сонце. А це всього лише собака. Сьогодні доволі тепло, з надією подумав хлопчик. Може, сонце просто настільки підтопило сніг на собаці, що його рештки обвалилися, ото і все. Може, справа в цьому.

(не підходь до цього місця... тримайся осторонь) Зав’язки снігоступів тримали намертво. Денні підвівся, оглянувся й упився поглядом у цементне кільце, майже повністю засипане снігом. Від того, що він побачив біля отвору, з якого вибрався, серце Денні зупинилося. Тунель закінчувався круглою плямою мороку, складкою тіні, що позначила діру, яку хлопчик викопав, щоб потрапити усередину. Зараз, незважаючи на сліпучий сніг, йому здалося, начебто там щось видніється. Ворушиться. Рука. Долонька якоїсь страшенно нещасної дитини, благальна рука потопаючого.

(урятуй мене, будь паска, урятуй, якщо не можеш урятувати мене, принаймні, ходи пограйся зі мною... назавжди, назавжди, назавжди)

— Ні, — хрипло прошептав Денні. Слово у всій наготі вивалилося з пересохлого рота. Тепер свідомість відчутно вагалася, готова покинути його, як покинула, коли та жінка з ванни... ні, краще про це не думати.

Денні вхопився за нитки реальності й міцно вчепився в них. Тобі треба вибратися звідси. Зосередься на цьому. Спокійно. Будь як секретний агент. Хіба Патрік Макґуген плакав би й замочив штани, як дитина?

Або тато?

Це трохи заспокоїло Денні.

Позаду знову почулося тихе «фламп» упалого снігу. Він обернувся. Тепер зі снігу визирала й гарчала на нього голова одного з левів. Лев опинився ближче, ніж мав бути, — майже біля воріт дитячого майданчика.

Жах, що наростав у ньому, Денні придушив. Він — секретний агент, і зуміє втекти.

Він рушив до виходу із майданчика тим же кружним шляхом, що і його батько в день, коли пішов сніг. Усю увагу Денні поглинули снігоступи. Повільні, широкі ковзні кроки. Не піднімай ногу занадто високо, бо впадеш. Поверни щиколотку, струси сніг з перехрестя кріплень. Йому здавалося, що він іде так повільної Ось і ріг дитячого майданчика. Там високі замети, і Денні вдалося перебратися через паркан. Переступивши однією ногою через огорожу, він мало не зарив носом, коли другий снігоступ зачепився за стовпчик огорожі. Денні переніс вагу на зовнішню опору, розмахуючи руками, як млин, пам’ятаючи, як важко підніматися, якщо впадеш.