Слава ЗСУ!

— Спасибі, мамо, — сказав Геллоран і люто вимкнув приймач.

46. Венді

Близько полудня, після того як Денні відправився в туалет, Венді вийняла з-під подушки загорнений у рушник ніж, поклала його в кишеню купального халата й пішла до дверей ванної.

— Денні?

— Що?

— Я йду вниз приготувати нам що-небудь на ленч. Угу?

— Угу. Хочеш, щоб я спустився?

— Ні, я все принесу нагору. Як щодо омлету із сиром і супу?

— Згоден.

Вона ще трохи постояла біля замкнених дверей.

— Денні, ти впевнений, що все добре?

— Ага, — відповів він. — Тільки будь обережна.

— Де батько? Ти знаєш.

У відповідь почувся на диво невиразний голос:

— Ні. Але все нормально.

Вона притамувала наполегливе бажання продовжити розпити, ще трохи прощупати проблему Проблема була, вони з Денні знали, у чому вона, і длубатися в цьому означало б лише ще дужче налякати Денні... і себе.

Джек збожеволів. Коли близько восьмої ранку буран, озлившись, заходився щосили бомбардувати готель, вони з Денні сиділи на його ліжку й слухали, як унизу, спотикаючись і щось вигукуючи, снує Джек. Основний шум начебто долинав із бальної зали. Джек немузично виконував уривки пісеньок, вів суперечку з німим співрозмовником, один раз голосно закричав, від чого вони вп’ялися одне на одного із застиглими обличчями. Нарешті стало чутно, як Джек, спотикаючись, вертається через вестибюль, і Венді подумала, що чує голосний стукіт — начебто Джек упав або із силою розчинив навстіж якісь двері. Приблизно з половини дев’ятої (тобто вже три з половиною години) панувало мовчання.

Вона пройшла по короткому коридорчику, звернула в головний коридор другого поверху й рушила до сходів. Зупинившись на майданчику, Венді подивилася вниз, у вес-’тибюль. Він здавався порожнім, але сірий сніжний день залишив у тіні майже все довге приміщення. Можливо, Денні помиляється. Можливо, Джек виявиться за стільцем або диваном... а може, за стійкою... чекаючи, щоб вона зійшла вниз...

Вона облизала губи.

— Джеку?

Ніякої відповіді.

Намацавши рукоятку ножа, Венді почала спуск. Вона багато разів уявляла собі кінець свого заміжжя — розлучення, загибель п’яного Джека в аварії (ця картина незмінно навідувала її о другій годині темного стовінґтонського ранку), а іноді Венді марила наяву, як її відшукає інший чоловік — Га-лахад з мильної опери, — він закине їх з Денні на сідло свого сніжно-білого коня й понесе геть. Але вона жодного разу не малювала собі отакої картини: щоб вона, мов злочинниця, вся клубок нервів, скрадалася по коридорах і сходах, а в руці стискала ніж, наготований для Джека!

Від цієї думки Венді хвилею накрив розпач. Довелося зупинитися на півдорозі, ухопившись за поручні — від страху, як би не підкосилися ноги.

(Зізнайся, справа не лише в Джеку — він-бо тут єдина реальна істота. Причепитися можна й до інших речей — тих, у які ти не можеш повірити й у які проте тебе змушують повірити: до кущів живоплоту, до сувенірів з вечірки, які були в ліфті, до маски...)

Вона спробувала обірвати думку, але було занадто пізно.

(і до голосів)

Тому що час від часу здавалося, що внизу — не самотній безумець, що кричить і розмовляє з примарами, які живуть усередині його розкришеного розуму. Час від часу Венді чула (або тільки думала, що чує) схожі то на завмираючий, то на підсилений радіосигнал інші голоси, і музику, і сміх. Ось до неї доносилася бесіда Джека з кимось на прізвище Ґрейді (ім’я вона десь чула, але де, не могла зміркувати): її чоловік щось стверджував, запитував й, хоча панувало мовчання, його голос звучав голосно, начебто Джек хотів перекричати постійний шум на задньому плані. І одразу, вселяючи жах, лунали інші звуки, які немовби зісковзували — танцювальна музика, оплески, веселий і все ж владний чоловічий голос, що, здається, намагався переконати когось виголосити промову. Ці звуки доносилися періодами від тридцяти секунд до хвилини (досить, щоб ошаліти від жаху), а потім знову зникали й чувся лише голос Джека. Тон був наказний, а мова трохи невиразна — ох, як добре Венді пам’ятала цю манеру нетверезого Джека! Але в готелі, крім шеррі для тортів, пити було нічого. Хіба не так? Так, але якщо вона зуміла уявити, що готель повен музики й голосів, чи не міг Джек уявити, що п’яний?

Ця думка їй не сподобалася. Зовсім.

Венді дісталася до вестибюлю й озирнулася. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, був знятий; сталева стійка, до якої він був прикріплений, перевернулася, начебто хтось, проходячи повз, необережно зачепив її.