Слава ЗСУ!

— Таких невідкладних справ не буває. — Водій говорив повільно й доброзичливо, як з розумово відсталим. — Якби ви лупнулися об стовпчик трохи дужче, ніхто б вас звідси не виволік до першого квітня. Нетутешній, чи як?

— Нетутешній. І якби моя справа не була такою терміновою, і духу мого б тут не було.

— Он як? — Водій перемінив позу, готовий спілкуватися далі, немов вони випадково зупинилися побалакати на задньому ґанку, а не стирчали в сніжному бурані, спілкуючись за допомогою крику, а машина Геллорана не балансувала на висоті трьохсот футів над верхівками дерев. — Куд: їдете? Естес?

— Ні, є тут одне місце, готель «Оверлук», — сказав Геллоран. — Трохи далі за Сайдвіндером...

Але водій сумовито затряс головою.

— Здається, я це місце чудово знаю, — сказав він. — Містере, до старого «Оверлука» ви в житті не доберетеся. Дороги між Естес-Парк і Сайдвіндером перетворилися на хрін-зна-що, хай їм грець. Як сніг не розгрібай, одразу навалює новий. Я тут кілька миль їхав через замети, то там посередині футів шість буде, щоб вони провалилися. А навіть коли ви й доберетеся до Сайдвіндера, то дорога звідти закрита аж до

Бакленда, а це вже у Юті. Ні-і. — Він похитав головою. — Не вийде, містере. Ні хріна у вас не вийде.

— Треба постаратися, — відповів Геллоран, докладаючи всіх зусиль, щоб говорити нормальним тоном. — Там одне хлопча...

— Хлопчак? Hi-і. «Оверлук» наприкінці вересня закривається. Чого його тримати відкритим, невигідно. Надто багато таких ось лайняних буранів.

— Він синок сторожа. Потрапив у біду.

— Звідки ви знаєте?

Терпіння Геллорана лопнуло.

— Господи, ви що, збираєтеся до вечора стояти тут і плескати язиком? ЗНАЮ Я, ЗНАЮ! Ну, будете ви витягати мене назад на дорогу чи ні?

— Щось ви занадто нервовий, — завважив шофер, не дуже зніяковівши. — Звичайно, лізьте в машину. У мене під сидінням ланцюг.

Геллоран знову сів за кермо, і тут від запізнілої реакції його затрясло. Руки в нього буквально оніміли — він забув взяти рукавички.

Снігоочисник заднім ходом дістався до багажника «б’юїка», й Геллоран побачив, що водій виліз із великим мотком ланцюга.

Геллоран відкрив дверцята й крикнув:

— Допомогти?

— Не лізьте під руку, ото і все, — прокричав у відповідь водій. — Тут роботи — раз плюнути.

І справді. Ланцюг туго натягнувся, «б’юїк» здригнувся й за мить знову опинився на дорозі, націлившись більш-менш на Естес-Парк. Водій снігоочисника підійшов до віконця й постукав у захисне скло. Геллоран опустив вікно.

— Спасибі, — сказав Дік. — Вибачте, що накричав.

— Хіба вперше, — з усмішкою відповів водій. — Здається, ви неначебто заведений. Візьміть-но. — На коліна Геллорана впала пара товстих синіх вовняних рукавиць. — Коли знову зіскочите з дороги, вони вам знадобляться. Морозить. Беріть, коли, звичайно, не хочете решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. Потім надішлете назад. їх дружина зв’язала, так я до них нерівно дихаю. Ім’я й адреса вшиті просто в шов. До речі, звуть мене Говард Коттрел. Як стануть непотрібні, відішлете їх назад, та й по всьому. Але запам’ятайте — щоб я за доставку не платив.

— Добре, — сказав Геллоран. — Спасибі. От не щастить...

— Ви обережніше, я б і сам вас підвіз, та справ по горло.

— Та нічого. Ще раз спасибі.

Він почав піднімати скло, але Коттрел зупинив його.

— Як доберетеся в Сайдвіндер, якщо доберетеся, сходіть у «Деркін Коноко». Поруч із читальнею, не заблукаєте. Запитаєте Леррі Деркіна. Скажіть, вас Коттрел послав — треба, мовляв, найняти один із його снігоходів. Назвете моє ім’я й покажете ці рукавиці, тоді вийде дешевше.

— Знов-таки, спасибі, — сказав Геллоран.

Коттрел кивнув.

— Кумедно. Ніяк ви не могли знати, що в «Оверлуку» проблеми... телефон вирубався, б’юсь об заклад. Але я вам вірю. Я іноді нутром чую.

Геллоран кивнув.

— І я теж — іноді.

— Ага. Знаю. Тільки обережніше там.

— Добре.

Коттрел зник у пітьмяній завісі, помахавши на прощання рукою. Шапочка механіка й далі зухвало трималася на голові. Геллоран знову натиснув на газ, ланцюги молотили сніжний покрив шосе й нарешті зарилися в нього настільки, що «б'юїк» зрушив з місця. Позаду Говард Коттрел, прощаючись, востаннє натиснув на клаксон, хоча, по суті, це було необов'язково — Геллоран і так відчував, що той бажає йому удачі.

«Ось два сяйва за день, — подумав Дік, — мабуть, це щось на кшталт хорошої прикмети». Однак Дік не вірив у прикмети, ні в погані, ні в хороші. Те, що він за один день зустрів двох людей, здатних сяяти (хоча зазвичай траплялося п'ятірко за рік, не більше), могло не означати зовсім нічого. Відчуття, що все вирішене, відчуття