Сяйво | Читання твору

Він оглянув усю вулицю, напружуючи очі, щоб помітити невиразний, манливий силует Тоні, але ніде нікого не виявилося.

У кронах дерев зітхав вітер, а по пустельних тротуарах і навколо коліс залишених на ніч автомобілів шелестіло опале листя. Звук був дуже тихий, сумовитий, і хлопчик подумав, що, можливо, він — єдиний у Боулдері настільки вирвався зі сну, щоб чути його. Принаймні, єдина людина. Неможливо було довідатися, що ще може виявитися там, серед ночі; що може скрадатися в тіні, голодне, роздивлятися й нюхати вітер.

Я знайду тебе! Я знайду тебе!

— Тоні? — знову прошептав він, але без особливої надії.

Відповіддю був лише вітер, цього разу він налетів значно

різкіше, обсипавши листям похилий дах під вікном Денні. Кілька листочків, що зісковзнули у водостічний жолоб, завмерли там, як утомлені танцюристи.

— Денні... Денні...

Зачувши знайомий голос, він здригнувся й, витягаючи шию, висунувся з вікна, чіпляючись маленькими руками за підвіконня. Голос Тоні пролунав серед ночі, і ніч тихо, таємно ожила, шерехи не припинилися навіть тоді, коли вітер знову влігся, листя завмерло, а тіні перестали ворушитися. Він подумав, що біля автобусної зупинки за декілька будинків від свого помітив шматочок темнішої тіні, але було важко сказати, правда це чи йому привиділося.

— Не їдь, Денні...

Потім знову налетів вітер, змусивши його прищулитися, і тінь зникла з автобусної зупинки — якщо вона взагалі була там. Він постояв біля вікна ще (хвилину? годину?) якийсь час, але більше нічого не дочекався. Нарешті знову ліг у ліжко, натягнув ковдру до підборіддя й почав спостерігати за тим, як тіні, що їх відкидало хиже світло вуличного ліхтаря, перетворюються на джунглі, звиваються, повні м'ясоїдних рослин, які мали тільки одне бажання: оповитися довкола нього, висмоктати з нього життя й потягти униз, у пітьму, де червоним палало одне-едине слово:

ТРЕМС.

ЧАСТИНА ДРУГА ДЕНЬ ЗАКРИТТЯ

8. «Оверлук»

Мама хвилювалася.

Вона боялася, що «жук» не здолає всі ці гірські підйоми й спуски і вони застрягнуть де-небудь на узбіччі, а тим часом ще хтось мчатиме по шосе й зіткнеться з ними. Але Денні був налаштований більш оптимістично: якщо тато вважає, що «жук» упорається з цією останньою поїздкою, отже, так напевно й буде.

— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.

Венді легенько пригладила волосся на скронях.

— Дякувати Богу.

Вона сиділа праворуч; а на колінах, титулкою вниз, лежала розкрита книжка Вікторії Голт у м'якій палітурці. Венді була в синій сукні — як вважав Денні, найкращій. У сукні був матроський комірець, і Венді в ньому мала зовсім юний вигляд — справжнісіньке тобі дівчисько, що закінчує коледж. Тато раз по раз клав руку їй на ногу, значно вище коліна, а вона, безупинно сміючись, скидала її зі словами: «Мухо, киш».

На Денні гори справили враження. Одного разу тато брав його з собою в гори неподалік від Боулдера, вони звалися Флетайронські, але ці були значно вищі, вершини красиво припорошив сніг, і тато сказав, що таке тут буває часто, практично весь рік.

А потім вони в’їхали власне в гори — не в яке-небудь передгір’я. Куди не глянь, навколо піднімалися стрімкі скелі, такі високі, що навіть витягаючи у віконце шию, побачити їхні вершини навряд чи можна було. Коли вони виїжджали з Боулдера, було близько вісімдесяти ступнів. Зараз, одразу після полудня, тутешнє повітря здавалося прохолодним, свіжим і підбадьорливим, як буває у Вермонті в листопаді, й тато увімкнув грубку... працювала вона, щоправда, не так і добре. Вони проїхали кілька табличок з написом: «ЗОНА КАМЕНЕПАДУ» (мама прочитувала йому кожну), і хоча Денні стривожено чекав, що який-небудь камінь упаде, нічого не впало. Принаймні досі.

Півгодини тому вони проїхали інший покажчик — про нього тато сказав, що це дуже важливо. Там було написано: «В’ЇЗД НА САЙДВІНДЕРСЬКУ ДОРОГУ», і тато розповів, що взимку снігоочисники добираються тільки сюди. Далі дорога стає занадто крутою. На зиму її закривають — від маленького містечка Сайдвіндер (саме перед тим, як дістатися до цього покажчика, вони проїхали через нього) аж до Бакленда, штат Юта.

Зараз вони проїжджали повз інший покажчик.

— Ма, а це що?

— Там написано: «МАШИНАМ, ЩО ЇДУТЬ ПОВІЛЬНО, ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». Це про нас.

— «Жук» упорається, — сказав Денні.

— Дай Боже! — сказала мама й схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її сандалії з відкритими носаками, і побачив, що пальці ніг вона теж схрестила. Він гмикнув. Вона посміхнулася у відповідь, але зін знав, що мама й далі хвилюється.