Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Як вони мені подобаються, — сказала Венді.

Задоволений Уллман кивнув.

— Містер Дервент установив їх після війни — Другої світової, я маю на увазі, — по всьому готелю. Фактично, майже весь — хоча й не повністю — інтер’єр четвертого поверху — його ідея. Ось номер 300. Президентський люкс.

Він повернув ключ у замку двостулкових дверей цінної деревини й розчинив її навстіж. Від західної панорами, що постала перед їхнім зором, у вікні вітальні всі роззявили роти — напевно, цього Уллман і домагався. Він посміхнувся.

— Оце вид, чи не правда?

— Звісно, — сказав Джек.

Вікно займало майже всю довгу стіну вітальні, а за ним, просто між двох зазубрених вершин, стояло сонце й лило юлоте світло на скелі й цукрово-білий сніг високих піків. Хмари з боків і позаду від цього немов призначеного для поштової листівки пейзажу теж були підфарбовані золотом, а яскраві снопи сонячних променів повільно згасали в темних волохатих вирах нижче смужки лісу.

І Джек, і Венді були настільки поглинені цим видовищем, що не звернули уваги на Денні — той теж не зводив очей, але не з вікна, а з того місця, де відкривалися двері у ванну, u червоно-біло-смугастих шовковистих шпалер ліворуч від себе. І його ахання, що злилося з «ах!» батьків, не мало ніякого стосунку до краси.

На шпалерах запеклися великі плями крові, поцятковані малюсінькими шматочками якоїсь сірувато-білої речовини. Під цього Денні занудило. Це нагадувало написану кров’ю божевільну картину, сюрреалістичний офорт, що зображує закинуте від болю й жаху людське обличчя із зяючим ротом і знесеною половиною черепа.

(Якщо побачиш що-небудь... просто відвернися, а коли знову подивишся, все зникне. Збагнув?)

Денні навмисно перевів погляд на вікно, дотримуючись обережності, щоб із виразу його обличчя не можна було ні про що здогадатися, а коли його руку накрила мамина, він узявся за неї, стежачи, щоб не вчепитися або не подати який-небудь інший сигнал.

Управляючий говорив татові щось про те, що варто переконатися, чи закрите це велике вікно віконницями, інакше сильний вітер розіб’є його. Джек кивав. Денні обережно глянув на стіну ще раз. Велика пляма засохлої крові зникла. Маленьких сіро-білих цяток, розбризканих по ній, теж не було.

Потім Уллман вивів їх із номера. Мама запитала в нього, як він вважає, чи гори красиві? Денні сказав «так», хоча насправді гори його зовсім не хвилювали. Коли Уллман закривав за ними двері, Денні оглянувся через плече. Кривава пляма повернулася, тільки цього разу вона була свіжою. Вона розтікалася. Уллман, дивлячись просто на пляму, й далі швидко розказував про відомих людей, що зупинялися тут. Денні виявив, що до крові прикусив губу і навіть не відчув цього. Поки вони йшли по коридору, він трошки відстав від інших, утер тильною стороною руки кров і подумав про (кров)

(містер Геллоран бачив кров чи що-небудь гірше?)

(не думаю, що це може заподіяти тобі шкоду).

У роті Денні зачаївся крик, але хлопець притамував його. Тато з мамою не вміють бачити такі речі; вони ніколи цього не вміли. Він промовчить. Мама з татом люблять одне одного, оце реальність. Інше нагадувало картинки в книжці. Деякі були страшними, але заподіяти шкоди не могли. «Вони... не можуть... заподіяти шкоди...»

Містер Уллман провів їх по коридорах, які звивалися й завертали, як у лабіринті, й показав ще кілька номерів на четвертому поверсі. Тут, нагорі, самі вершки, сказав містер Уллман, хоча ніяких вершків Денні не бачив. Він показав їм кімнату, де якось зупинялася леді, яку звали Мерилін Мон-ро, — вона тоді вийшла заміж за чоловіка на ім’я Артур Міллер (Денні невиразно збагнув, що незабаром після того, як вони пожили в «Оверлуку», Мерилін із Артуром РОЗЛУЧИЛИСЯ).

— Мамо?

— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому в них різні прізвища? У вас із татом прізвище одне.

— Так, Денні, але ми ж не знаменитості, — сказав Джек. — Знамениті жінки зберігають своє прізвище навіть після того, як вийдуть заміж, тому що прізвище — це їхній шматок хліба л маслом.

— Хліба з маслом, — повторив геть заінтригований Денні.

— Тато хоче сказати, що люди звикли ходити в кіно й дивитися на Мерилін Монро, — сказала Венді, — але їм може не сподобатися, якщо вони прийдуть і побачать Мерилін Міллер.

— Чому? Це однаково буде та ж сама леді. Хіба ніхто не здогадається?

— Так, але... — Вона безпомічно подивилася на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Трумен Капоті, — нетерпляче перебив Уллман. Він відчинив двері. — Це було вже при мені. Жахливо мила людина. Європейські манери.

Попередня
-= 40 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар