Слава ЗСУ!

Обережно пересуваючись рачки, Джек проповз униз по схилу даху, минувши чітку межу між новою зеленою черепицею й ділянкою, яку щойно закінчив розчищати. Діставшись до її краю, ліворуч від розкритого осиного гнізда, Джек непевно посунув до нього, готовий позадкувати і злетіти сходами вниз, на землю, як тільки запахло б смаленим.

Він схилився над місцем, де зняв черепицю, і заглянув туди.

Гніздо ліпилося в просторі між старим болтом і підстеленими під саму черепицю дошками три на п’ять. Але ж воно в біса й велике! Сірувата паперова куля, здалося Джекові, була близько двух футів у діаметрі. Неправильної форми, бо щілина між планками й болтом вузькувата, але Джек подумав, що все-таки маленькі кусюки попрацювали на славу. Поверхня гнізда кишіла незграбними, повільними комахами. Вони були великі й недоброзичливі — не ті, що в жовтих піджачках, менші й спокійніші, ні, це були шершні. Від осінньої прохолоді вони отупіли, стали повільними, але Джек, з дитинства добре знайомий з осами, вирішив, що йому пощастило — він відбувся тільки одним укусом. Так, подумав він, якби Уллман найняв працівника в розпалі літа, той, розібравши саме цю ділянку даху, був би до чортиків здивований. Іще 6 пак. Коли на вас сідає одразу дюжина шершнів і жалить обличчя, руки, плечі, ноги просто крізь штани, цілком можна забути, що до землі — сімдесят футів. Намагаючись утекти від них, запросто можна й полетіти з даху. І все це — через маленькі створіння, найбільші з яких завдовжки всього як пів-олівця.

Десь, чи в недільній газеті, чи в журнальній статті, він читав, що сім відсотків усіх смертей в автомобільних катастрофах не мають пояснення. Ніяких механічних несправностей, ніякого перевищення швидкості, всі тверезі, погода гарна. Просто на пустельному відрізку дороги розбивається самотня машина, і єдиний небіжчик — водій — вже не пояснить, що сталося. У статті подавалося інтерв’ю з поліцейським, згідно з теорією якого чимало так званих «аварій на рівному місці» відбуваються через те, що в машині опинилися комахи. Оси, які-небудь бджоли, може, навіть павуки або мошки. Охоплений панікою водій намагається їх прибити або випустити, відкривши віконце. Не виключено, що комаха кусає його. Може, водій просто втрачає керування. Так чи інакше, раз... і все закінчено. А комаха, звичайно, зовсім не постраждавши, з веселим дзижчанням летить собі геть від димуючих руїн... Джек згадав, що поліцейський наполягав, щоб патологоанатоми під час розкриття таких жертв дивилися, чи немає укусів комах.

Зараз, коли він дивився вниз, на гніздо, йому здавалося, що воно може слугувати символом усього, через що він пройшов, а ще — знаменням майбутніх кращих часів. Як інакше пояснити все, що сталося з ним? Адже він, як і раніше, відчував: весь набір стовінґтонських неприємностей доводилося розглядати з тієї точки зору, що Джек Торренс — сторона пасивна. Із-поміж викладачів Стовінґтона Джек знав багатьох (тільки у відділі англійської мови — двох), які полюбляли випити. Зек Танні мав звичку в суботу вранці купувати ціле барило пива й весь вечір цмулити це пиво на задньому дворі, а в неділю, чорт забирай, дивився футбольні матчі або старі фільми й допивав до дна. Однак весь тиждень Зек був тверезий як скло — хіба деколи випивав слабенький коктейль за ленчем.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони шукали одне одного, як два ізгої, усе ще спраглі спілкування, щоб утопитися на пару, а не поодинці. Тільки море було не солоним, а винним, ото й усе. Спостерігаючи, як оси внизу займаються справами, до яких їх підштовхує інстинкт, поки зима ще не напосіла й не знищила всіх, крім матки, що впала в сплячку, Джек пішов ще далі. Він — досі алкоголік, і буде ним завжди. Може, він став алкоголіком у той момент, коли на інститутській вечірці, на другому курсі, вперше спробував спиртне. Це не мало жодного стосунку до сили волі, до питання, чи морально пити, до слабкості або сили його власного характеру. Десь усередині було зламане реле чи вимикач, що не спрацьовував, так що волею-неволею Джек рухнув униз — спершу повільно, потім, коли на нього почав тиснути Стовінґтон, усе швидше. Довгий слизький спуск, а внизу виявився нічийний велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс — пасивний об’єкт. З його норовом було те ж саме. Усе життя Джек безуспішно намагався стримувати його. Він пам’ятає, як сусідка, коли йому було сім, надавала йому по попі за те, що він грався з сірниками. Утікши від неї, він запустив каменем у машину, що проїжджала мимо. Це побачив його батько й, ошалілий, налетів на маленького Джекі й натовк йому попу так, що вона аж почервоніла... а потім підбив око. Але, коли батько, бурмочучи щось собі під ніс, пішов у дім подивитися, що там по телевізору, Джек, який наткнувся на бездомного собаку, копнув його в канаву. Дві дюжини бійок у початковій школі, у середній — ще більше, так що двічі Джека відстороняли від занять і безліч разів залишали після уроків, незважаючи на гарні оцінки. Запобіжником, певною мірою, був футбол, хоча Джек чудово розумів, що мало не щохвилини кожної гри буквально звіріє, сприймаючи як особисту образу кожен блок і перехоплення м’яча суперником. Грав він добре; і в молодших, і в старших класах був «Найкращим у спортивній асоціації» — але чудово знав, що завдячувати в цьому (або винити в цьому) має своєму кепському характеру. Футбол не приносив йому радості. Кожна гра народжувала недобрі почуття.