Слава ЗСУ!

— Якщо буде щось не так, я відішлю вас до твоєї матері, Венді.

-Ні.

— Я знаю, — сказав Джек, обнявши її, — що ти про це думаєш.

— Ти взагалі не уявляєш, що я почуваю до неї.

— Венді, більше мені нікуди вас відправити. Ти ж знаєш.

— Якщо ти приїхав...

— Без цієї роботи ми станемо жебраками, — просто сказав він. — Ти ж розумієш.

Силует Венді повільно кивнув: вона розуміла.

— Коли я того разу говорив з Уллманохм, я подумав, що він просто дурниці верзе. Тепер я в цьому не впевнений. Може, мені справді не слід було братися за таку роботу й брати сюди вас обох. За сорок миль, у нікуди...

— Я люблю тебе, — сказала вона. — А Денні любить тебе навіть дужче, якщо таке можливо. Ти розбив би йому серце, Джеку. І розіб’єш, якщо відправиш нас звідси.

— Не кажи так.

— Якщо лікар скаже, що є проблеми, я пошукаю роботу в Сайдвіндері, — мовила вона. — Якщо в Сайдвіндері я нічого не знайду, ми з Денні поїдемо в Боулдер. До матері я не можу їхати. За жодних обставин. І не проси. Я... я просто не можу.

— Що ж, я це розумію. Вище носа. Може, нічого й немає.

— Можливо.

— Вам на другу?

— Так.

— Венді, залишімо двері в спальню відчиненими.

— Я й сама хотіла. Але, думаю, зараз він спить.

Але він не спав.

Бум... бум... бумбумБУМБУМ...

Він утікав від важких, гучних, нищівних звуків звивистим, схожим на лабіринт коридором, босі ноги топтали виткані на килимі синьо-чорні джунглі. Щоразу, як десь позаду він чув удар молотка для роке по стіні, йому хотілося голосно закричати. Але не можна. Не можна. Крик видасть його, і тоді

(тоді ТРЕМС)

(Ходи сюди, отримай, що заслужив, плаксій поганий!)

О, він чув: голос наближається, йде за ним, крадеться по коридору, по ворожих синьо-чорних джунглях, як тигр. Людожер.

(Ходи-но сюди, маленький мерзотнику!)

Якби йому вдалося дістатися до сходів, якби вдалося забратися звідси, з четвертого поверху, все було б гаразд. Навіть із ліфтом. Якби тільки згадати те, про що забули. Але було темно, і від жаху він перестав орієнтуватися. Звернув в один коридор, потім в інший, серце грудкою стрибало в роті, обпалюючи крижаним холодом; він боявся, що за будь-яким поворотом може віч-на-віч зіткнутися із цим тигром у людській подобі.

Тепер стукіт лунав просто в нього за спиною, чувся страшний, хрипкий крик.

Свист — це голівка молотка розсікла повітря,

(Роке... бух!., роке... бух!.. ТРЕМС)

перш ніж із нищівною силою вдарити об стіну. Тихий шелест кроків по килиму-джунглях. Паніка гірким соком бризнула в рот.

(«Ти згадаєш, про що забули...» Але чи згадає він? Про що?)

Він забіг за черговий ріг, і його повільно обійняв жах — щонайсправжнісінький жах: тупик. Із трьох сторін супилися замкнені двері. Західне крило. Він був у західному крилі, а зовні чулося виття бурі, яка немов би давилася, забивши снігом власне темне горло.

Схлипуючи від жаху, він притулився спиною до стіни, серце скажено билось, як у кролика, загнаного в нору. Коли спина Денні притиснулася до звивистих хвилястих ліній опуклого малюнка світло-блакитних шовковистих шпалер, його ноги підкосилися й він, дихаючи зі свистом, упав на килим, розкинувши руки, що вивернулися назовні, на джунглі сплетеного з ліанами дикого винограду.

Голосніше. Голосніше.

У коридорі був тигр, і тепер цей тигр опинився просто за рогом — настирливі, роздратовані, повні божевільної люті крики не вщухали, молоток для гри в роке урізався в стіни, адже тигр цей був двоногим, це був...

Раптом захлинувшись на вдиху повітрям, він прокинувся й сів, різко випрямившись, уп’явшись у темряву широко розплющеними очима, загороджуючи обличчя схрещеними руками.

На одній щось було. Воно повзло.

Оси. Трійко.

Ось вони вжалили; Денні здалося, що всі жала встромилися одночасно, і тоді всі образи розпалися на шматки, ринувши на хлопчика темним потоком. Він заверещав у темряву; немов приклеївшись до його лівої руки, оси жалили ще й ще.

Спалахнуло світло, там стояв тато в шортах, очі блищали. Позаду нього, сонна й перелякана, стояла мама.

— Зніміть їх з мене! — верещав Денні.

— Боже, — сказав Джек. Він побачив.

— Джеку, що з ним? Що з ним?

Він не відповів. Підбігши до ліжечка, він згріб подушку й ударив нею по вкушеній руці Денні. Ще. Ще. Венді побачила, як у повітря із дзижчанням піднімаються незграбні силуети комах.

— Візьми журнал! — крикнув він їй через плече. — Убий їх!

— Оси? — сказала вона й на мить мов зомліла, замкнулася на собі, потонувши у власних відчуттях. Потім думки Венді змішалися, з’єдналися з емоціями. — Оси, Господи, Джеку, ти ж казав...