Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

24. Сніг


Смеркло.

У призахідних променях вони стояли на ґанку — Джек посередині, лівою рукою він обіймав за плечі Денні, а правою — Венді за талію. Вони всі разом спостерігали, як альтернатива вислизає в них із рук.

0 пів на третю небо затягли хмари, а за годину пішов сніг, і тепер не був потрібний синоптик, щоб сказати — це не той легкий сніжок, який незабаром розтане або розвіється, щойно подує вечірній вітер. Спершу сніжні пластівці падали геть прямовисно, укриваючи все рівним шаром, але від початку снігопаду минула ціла година, і ось із північного заходу налетів вітер, що поніс сніг на ґанок і по узбіччях під’їзної дороги «Оверлука». Шосе за територією готелю зникло під рівним білим сніжним покривалом. Зникли й кущі живоплоту, але коли Венді з Денні дісталися додому, вона похвалила чоловіка за гарну роботу. «Он як?» — запитав він, а більше не сказав нічого. Зараз жива огорожа була закутана в безформний білий плащ.

Дивна річ: думаючи про різне, всі троє відчували одне — полегшення. Мости були спалені.

— Буде коли-небудь весна чи ні? — пробурмотіла Венді.

Джек міцніше обійняв її.

— Не встигнеш оглянутися. Може, підемо в дім, повечеряємо? Тут холодно.

Вона посміхнулася. Джек весь день здавався таким далеким і... дивним. Зараз, судячи з голосу, він більш-менш прийшов до тями.

— По-моєму, чудова думка. Що ти на це скажеш, Денні?

— Ага.

1 всі разом вони зайшли в будинок, а вітер залишився низько пронизливо завивати, й не замовкне всю ніч — звук цей ще стане звичним для них. Пластівці снігу танцювали й кружляли над ґанком. «Оверлук» підставив заметілі фасад, як робив майже три чверті століття, на сліпі вікна вже намело снігу. Він був зовсім байдужий до того, що виявився відрізаним від усього світу. А може, він був задоволений такою перспективою. Родина Торренсів усередині раковини «Овер-лука» зайнялася звичайною вечірньою рутиною — справжнісінькі тобі мікроби, піймані в кишечник чудовиська.

25. У двісті сімнадцятому


За півтора тижні білий сліпучий сніг лежав на території «Оверлука» рівним шаром заввишки два фути. Живоплот-ний звіринець засипало аж по маківки — застиглий на задніх лапах кролик начебто піднімався з білої водойми. Деякі замети сягали п’яти футів у глибину. Вітер постійно змінював їх, виліплював складні форми, що нагадували дюни. Джек двічі незграбно ходив на снігоступах до сараю по лопату, щоб розчистити ґанок; на третій раз він знизав плечима, просто прокопав у вирослому перед дверима заметі прохід і дозволив Денні розважатися катанням зі схилів праворуч і ліворуч від доріжки. Із заходу «Оверлук» підпирали воістину титанічні замети; деякі піднімалися на двадцять футів, а далі була земля, що аж до трави оголилася від безупинного вітру. Вікна другого поверху заліпив сніг, і вид з вікна їдальні, який так захопив Джека в день закриття, тепер хвилював не більше, ніж вид порожнього кіноекрану. Телефон останні вісім днів не працював, і єдиним зв’язком із зовнішнім світом залишався приймач у конторці Уллмана.

Тепер жоден день не обходився без снігопаду. Іноді падав тільки легкий сніжок, що швидко припинявся, припудривши блискучий наст. Іноді все було значно серйозніше: тихий свист вітру нагадував пронизливий жіночий крик, змушуючи старий будинок навіть у глибокій сніжній колисці погойдуватися й стогнати, тривожачи мешканців. Уночі не бувало тепліше десяти ступнів, і хоча в першій половині дня ртуть термометра біля чорного ходу в кухню іноді добиралася до двадцяти п'яти, через постійний пронизливий, мов ножем, вітер з'являтися на вулиці без лижної маски було вкрай неприємно. Але в сонячні дні всі вони вибиралися з будинку, звичайно натягнувши по два комплекти одежі й по дві пари рукавиць. Правда, украй неохоче. Готель двічі охоплював кільцем слід планера Денні. Тут забавкам не було кінця: Денні катався — батьки тягли; тато, сміючись, катався, а Венді з Денні тим часом намагалися тягти (вони запросто катали Джека по насту, але на пухкому снігу це ставало неможливо); Денні катався з мамою; Венді каталася сама, а її чоловіки, пихкаючи білими хмаринами пари, тягли, як воли, прикидаючись, начебто вона важча, ніж насправді. Під час таких вилазок, катаючись навколо будинку, вони багато сміялися, але через голосне, безлике, по-справжньому голодне виття вітру сміх здавався тоненьким і примушеним.

На снігу їм трапилися сліди кариб, а якось вони бачили і їх самих: п'ять кариб групкою нерухомо застигли за сітчастою огорожею. Щоб розглянути їх краще, всі по черзі скористалися цейсівським біноклем Джека. Коли Венді споглядала тварин, у неї було дивне, нереальне почуття: олені стояли по черево в снігу, що засипав шосе, і їй спало на думку, що до весняних відлиг дорога належить не стільки їхній трійці, скільки карибам. Зараз справи рук людських зійшли на пси. Венді вважала, що олені це розуміють. Опустивши бінокль, вона сказала щось на кшталт «чи не пообідати нам», а на кухні сплакнула, намагаючись позбутися жахливого відчуття в’язниці, що іноді стискало їй серце величезною долонею. Вона подумала про ос, яких Джек під вогнетривкою мискою виніс на чорний хід, щоб ті померзли.

Попередня
-= 90 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар