Слава ЗСУ!

— Дивіться! — раптом вигукнув доктор Мортімер. —

Що це?

Попереду здіймався стрімкий, порослий вересом схил — крайній відріг пустища. На його вершині, різко й чітко, наче кінна статуя на п'єдесталі, виднілася темна й сувора постать солдата верхи на коні з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Перкінсе, що це означає? — спитав доктор Мортімер.

Наш візник напівобернувся на передку.

— З прінстаунської тюрми втік арештант, сер. Сьогодні вже третій день, як його розшукують, сторожа стежить за кожною дорогою, за кожною станцією, але поки що все марно. Орендарі тут дуже незадоволені цим, сер.

— Але ж той, хто наведе на його слід, одержить п'ять фунтів.

— Це так, сер, але шанс одержати п'ять фунтів ніщо порівняно з можливістю того, що тобі переріжуть горлянку. Адже це не якийсь там дрібний злочинець. Це такий, що заріже ні за цапову душу.

— А як його звуть?

— Селден, убивця з Ноттінг-хіл.

Я добре пам'ятав справу Селдена, бо свого часу Холмс цікавився нею внаслідок незвичайної брутальності, з якою було вчинено вбивство, і безглуздої жорстокості, що позначала всі дії убивці. Злочин Селдена був настільки звірячий, що в суддів виникли деякі сумніви щодо того, чи при здоровому він розумі, і тільки через це смертний вирок йому було замінено тюремним ув'язненням. Лінійка піднялася на горбовину, і нашим очам явився безкраїй обшир пустища, поцяткованого де-не-де грубими кам'яними пірамідами й скелястими верхами. Звідти налетів холодний вітер, і нас пройняв дрож. Десь там, серед цих пустельних просторів, наче дикий звір, причаївся у своїй норі цей диявол у людській подобі, сповнений люті на весь рід людський, що викинув його із свого середовища. Не вистачало лише цього, щоб остаточно завершити тяжке враження, що склалося від безлюдного пустища, пронизливого вітру й хмурого неба. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто. Родючі місця залишилися позаду й нижче нас. Ми озирнулися — скісне проміння призахідного сонця перетворило струмки в золоті стрічки, зблискувало на рудуватих скибах перевернутої плугом ріллі й густому листі чагарників. Дорога, що перебігала з одного довжелезного червонясто-оливкового схилу з розкиданими по ньому величезними валунами на інший такий самий, ставала дедалі похмурішою й занедбанішою. Вряди-годи ми проїжджали повз оточені кам'яними мурами і з викладеними каменем покрівлями будинки, суворі обриси яких не пом'якшувала жодна витка рослина. Раптом перед нашими очима виникла чашоподібна западина, місцями поросла чахлими дубами й ялинами, покрученими й погнутими вітрами, що скаженіють там споконвіку. Над деревами здіймалися дві високі вузькі вежі. Наш візник показав на них батогом.

— Баскервільський замок,— сказав він.

Господар маєтку підвівся в лінійці, напружено вдивляючись уперед,— обличчя його розчервонілося, очі заблищали. За кілька хвилин ми під'їхали до головних воріт — химерної візерунчастої споруди з кованого заліза з двома побитими негодою і вкритими плямами лишайника колонами, увінчаними кабанячими головами — родовим гербом Баскервілів. Сторожка, складена з чорного граніту, майже зовсім зруйнувалася і світила голими ребрами кроков, але навпроти неї вже стояла нова напівзавершена споруда — перший плід привезеного сером Чарльзом південноафриканського золота.

В'їхавши у ворота, ми потрапили в алею, де віття старих дерев похмурим склепінням змикалося в нас над головою, а торохтіння коліс знову потонуло в шелесті листя. Баскервіль здригнувся, подивившись у темну далечінь алеї, в кінці якої, наче привид, невиразно бовванів будинок.

— Це трапилося тут? — притишеним голосом спитав він.

— Ні, ні, тисова алея по той бік будинку. Молодий спадкоємець похмуро подивився навколо.

— Не дивно, що мій дядько постійно чекав якогось лиха в такому місці,— мовив він. — Воно в кого завгодно може викликати страх. Та не мине й півроку, як я проведу сюди електрику й повішу в алеї лампочки, а біля парадного входу горітимуть винаходи Свана й Едісона по тисячі свічок кожний.

Алея вивела нас до великого газону, за яким стояв будинок. У згасаючому світлі дня я зміг розгледіти тільки його середню частину — масивну кам'яну споруду з критою галереєю. Весь її фасад усуціль повив плющ, у темній запоні якого було то там, то там вистрижено латки для вікон або гербів. По боках центральної частини будинку височіло дві однаковісінькі старовинні вежі з численними бійницями й амбразурами. З правого й лівого боку від веж розташувалися два сучасніших відкрилка з чорного граніту. Вікна з густими перечками тьмяно світилися, з високих димарів над гостроверхими дахами здіймалися чорні стовпи диму.