Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Слово честі, місце не з веселих,— сказав сер Генрі. — Думаю, до всього цього можна звикнути, але зараз я почуваю себе трохи незатишно. Не дивно, що мій дядько нервував від самотнього життя в такому будинку, як цей. Ну що ж, якщо ви не проти, то сьогодні ляжемо спати раніше, може, завтра вранці тут нам здаватиметься не так тоскно.

Перш ніж лягти в ліжко, я розсунув штори й подивився у вікно. Воно виходило на порослий травою майданчик перед парадними дверима. За шибкою стогнали й хиталися під вітром дві купи дерев. У прогалини між хмарами, що стрімко мчали по небу, проривалося проміння вже немолодого, але ще не вповні місяця. В його холодному світлі я побачив за деревами щербате пасмо скель і довгу низьку й нерівну лінію сумного вересового пустища. Я запнув штори, відчуваючи, що останнє моє враження від баскервільського замку нічим не відрізняється від усіх інших.

Проте це враження виявилося не останнім. Хоч я й стомився, та заснути не міг, перевертаючись з боку на бік і закликаючи до себе сон, який чомусь ніяк не хотів прийти. Десь далеко кожні чверть години вибивали дзиґарі, крім них ніщо не порушувало мертвої тиші, що панувала в старовинному будинку. І раптом десь посеред глупої ночі до мого слуху долинув лункий і чіткий звук, походження якого не викликало ні найменших сумнівів. Це були ридання, приглушені й придушені схлипи жінки, серце якої розривається від нестерпного горя. Я сів на ліжку й почав пильно прислухатися. Ридання пролунали десь недалеко, в самому будинку, я був упевнений у цьому. Я почекав ще з півгодини з до краю напруженими нервами, але нічого, крім видзвонювання дзиґарів та шереху листя плюща на стіні, більше не почув.

Розділ 7

СТЕПЛТОНИ З МЕРРІПІТ-ХАУС

Свіжий красень ранок якоюсь мірою притлумив у нашій свідомості те похмуре й безрадісне враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з баскервільським замком. Коли ми з сером Генрі сиділи за сніданком, сонячне світло вже лилося у високі з перечками вікна, кидаючи на підлогу розпливчасті кольорові плями від гербів на шибках. Темна дубова панель відсвічувала в золотому промінні бронзою, і тепер навіть важко було уявити, що це та сама кімната, яка ще вчора ввечері викликала в наших душах похмурий настрій.

— Думаю, справа в нас, а не в будинку, і не треба його звинувачувати! — мовив баронет. — Ми стомилися в дорозі, перемерзли в лінійці, отож і сприйняли цю оселю в похмурому світлі. А тепер ми відпочили, почуваємо себе добре, і ось навколо все стало ніби кращим і приємнішим.

— А проте наше вчорашнє враження було не зовсім безпідставне,— відповів я . — Хіба вночі ви, наприклад, не чули, як хтось плакав, здається, жінка?

— Хоч як це дивно, але я таки чув щось схоже на плач, коли вже засинав. Я довго прислухався, однак нічого більше не почув, то й вирішив, що все те мені приснилося.

— А я чув плач цілком виразно і впевнений, що ридала справді жінка.

— Ми повинні негайно це з'ясувати.

Сер Генрі подзвонив і спитав Беррімора, чи не міг би той дати нам якесь пояснення з приводу того, що ми чули. Мені здалося, що бліде обличчя дворецького зблідло ще більше, коли він почув запитання свого хазяїна.

— В будинку всього дві жінки, сер Генрі,— відповів він. — Одна з них посудниця, вона спить в іншому крилі. Друга — моя дружина, і я можу запевнити вас, що вона не плакала.

Сказавши так, він нам збрехав, бо після сніданку я випадково зустрівся з місіс Беррімор у довгому коридорі, коли сонце добре світило їй в обличчя. Це була велика спокійна жінка з різкими рисами обличчя й суворо стиснутими губами. Але очі зрадили її — вони були червоні й дивилися на мене з припухлих повік. Отже, саме вона й плакала вночі, і чоловік не міг не знати цього. Проте він пішов на ризик бути спійманим на брехні. Чому він повівся так? І чому вона гірко плакала? Авжеж, навколо цього гарного на вроду чоловіка з блідим обличчям і чорною бородою атмосфера таємничості й похмурості ставала дедалі густішою. Він перший знайшов тіло сера Чарльза, і всі обставини, що призвели старого до смерті, нам були відомі тільки з його слів. Невже в кебі на Ріджент-стріт ми бачили таки Беррімора? В усякому разі, борода в того чоловіка була така сама. Щоправда, кебмен описував його трохи нижчим на зріст, але це враження легко могло бути помилковим. Як же остаточно все з'ясувати? Передусім, очевидно, треба зустрітися з начальником поштової філії в Грімпені й дізнатися, чи було нашу телеграму, яку ми надіслали для перевірки, передано Беррімору у власні руки. І хоч яка буде відповідь, я принаймні матиму щось повідомити Шерлоку Холмсу.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!