Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Боже! — прошепотів сер Генрі. — Що це було? Господи, що це було?

— Хоч би що це було, воно мертве,— відказав Холмс. — Ми назавжди вигнали привида, що переслідував ваш рід.

Звір, що лежав перед нами, самими своїми розмірами й силою справляв моторошне враження. Це був не чистокровний дойда і не чистокровний мастіф, а покруч двох цих порід — сухий, лютий і завбільшки з невелику левицю. Навіть тепер у нього, непорушного й мертвого, з величезної пащі слизотіло ще полум'я, маленькі, глибоко посаджені безжальні очі були оточені вогняними колами. Я доторкнувся рукою до його палаючої морди і, піднісши пальці до очей, побачив, що в темряві вони світяться.

— Фосфор,— сказав я.

— Та ще й якийсь хитрий препарат,— додав Холмс, принюхуючись до тварини. — Без запаху, щоб собака не втратив нюх. Ми повинні щиро вибачитися перед вами, сер Генрі, за те, що піддали вас такому страшному випробуванню. Я був готовий побачити собаку, але не таке чудовисько. До того ж туман не дав часу зустріти його як слід.

— Ви врятували мені життя.

— Піддавши його спочатку небезпеці. Ви можете встати?

— Дайте мені ще ковтнути коньяку, і зі мною все буде гаразд. Ну ось! А тепер допоможіть мені встати. Що ви пропонуєте робити далі?

— Я пропоную вам залишитись поки що тут. Сьогодні ні до яких пригод ви більше не придатні. Якщо ви почекаєте, хтось із нас повернеться з вами в баскервільський замок.

Сер Генрі марно спробував зіп'ястися на ноги — він був ще блідий як крейда і тремтів усім тілом. Ми допомогли йому підвестися й відвели до валуна, де він, здригаючись, сів і сховав обличчя в долонях.

— А тепер ми повинні йти,— мовив Холмс. — Треба зробити справу до кінця, тут важить кожна хвилина. Докази злочину ми маємо, тепер треба взяти злочинця.

— Ставлю тисячу проти одного: дома його не знайти,— додав Холмс, коли ми швидко поверталися стежкою до будинку Степлтона. — 3 пострілів він напевно зрозумів, що гру програно.

— Ми були досить далеко, можливо, туман приглушив звук.

— Він ішов слідом за собакою, щоб покликати його назад, у цьому ви можете бути впевнені. Ні, ні, він уже втік! Але треба обшукати будинок і самим у всьому пересвідчитися.

Вхідні двері було відчинено, ми ввійшли й заходилися швидко оглядати кімнати, на превелике здивування старезного слуги, який зустрів нас у коридорі. Світло горіло лише в їдальні, але Холмс узяв лампу звідти й обнишпорив у будинку всі закутки. Людина, на яку ми полювали, зникла без сліду. Проте одні з дверей на другому поверсі було замкнено.

— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд. — Щось рухається.

Відчиніть ці двері!

З кімнати долинув ледь чутний стогін і якесь шарудіння. Холмс ударив ногою в двері точно в тому місці, де був замок, і вони розчинилися навстіж. З револьверами в руках ми всі троє влетіли до кімнати.

Проте запеклого негідника всупереч нашим надіям ми не знайшли й тут. Замість нього ми побачили дещо настільки дивне й настільки несподіване, що на мить аж остовпіли від здивування.

Кімната являла собою маленький музей. Вздовж її стін стояло безліч ящиків із скляними віками, під якими зберігалася колекція метеликів і комах — збирати її було відпочинком для цього складного й небезпечного чоловіка. Посередині кімнати стояла вертикальна підпора, поставлена колись під старий поточений шашелем сволок, який підтримував стелю. Біля цієї підпори стояла прив'язана до неї людина, а через те, що її було з голови до ніг закутано в простирадла, в першу хвилину ніхто не зміг би сказати, чоловік то чи жінка. Один рушник, обкручений навколо шиї, було зав'язано ззаду підпори. Другий закривав нижню частину обличчя, а поверх нього на нас невідривно дивилися чорні, сповнені горя й сорому, очі, благально питаючи нас про щось. Ми вмить розв'язали вузли, здерли кляп, і на підлогу до наших ніг сповзла місіс Степлтон. Коли її гарна голівка похилилася на груди, я побачив у неї на шиї чітку червону смугу від удару нагаєм.

— Тварюка! — вигукнув Холмс. — Лестрейде, де ваш коньяк? Посадіть її в крісло! Вона просто знепритомніла від побоїв і виснаження.

Місіс Степлтон знову відкрила очі.

— Він у безпеці? — спитала вона. — Він утік?

— Від нас він не втече, мадам.

— Ні, ні, я не про мого чоловіка. Сер Генрі, він у безпеці?

— Так.

— А собака?

— Його вбито.

Вона зітхнула з великою полегкістю:

— Слава Богу! Слава Богу! О негідник! Погляньте ось, як він зі мною поводився. — Місіс Степлтон рвучко підсмикнула рукави, і ми з жахом побачили, що всі руки у неї в синцях. — Але це ще нічого, ще нічого! Він катував і поганив мені душу й серце. І я терпіла все це — жорстоке поводження зі мною, самотність, життя, сповнене обману — терпіла, поки чіплялася за надію, що він мене любить, але тепер я знаю: він і в цьому мене обманював, я була просто знаряддям у його руках. — Вона не витримала і гірко розридалася.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!