Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Ось тобі й маєш! — вигукнув Холмс. — Та це ж кістяк короткошерстого спанієля. Бідолаха Мортімер ніколи вже не побачить свого улюбленця. Ну що ж, думаю, цей острівець відкрив нам усі таємниці, які тільки на ньому є. Собаку сховати можна, а от змусити його мовчати — ні. Звідси

й лунало виття, яке навіть удень не дуже приємно було чути. В разі крайньої потреби Степлтон міг тримати собаку в сарайчику біля свого будинку, але тут уже доводилося ризику вати, і тільки у вирішальний день, який мав увінчати всі його зусилля, він зважився на це. А ось ця паста в бляшанці й є, безперечно, тією сумішшю, якою він мастив свого звіра. Степлтона наштовхнула на цю думку, безумовно, родинна легенда про пекельного собаку Баскервілів і бажання до смерті перелякати старого сера Чарльза. Не дивно, що нещасний каторжник з криком кинувся навтьоки,— до речі, так само повівся і наш друг, та й ми самі були не від того,—коли ота потвора вискочила з темряви й погналася за ним.

Хитро придумано, бо не кажу вже про те, що собака допоміг би Степлтону убити його жертву, хто з селян наважився б надто уважно приглядатися до такого страхіття, навіть побачивши його в пустищі, що з багатьма й траплялося? Я казав у Лондоні, Вотсоне, і тепер повторюю знову: нам ніколи ще не вдавалося вистежити людину більш небезпечну, ніж та, яка лежить отам! — І він показав рукою в бік величезної поцяткованої зеленими плямами трясовини, що тяглася вдалину й поступово переходила в жовтувато-коричневі схили пустища.

Р о з д і л 15

ПОГЛЯД НАЗАД

Був кінець листопада. Сирого, туманного вечора ми з Холмсом сиділи по обидва боки палаючого каміна в нашій невеличкій вітальні на Бейкер-стріт. З часу трагедії, якою закінчилася наша поїздка в Девоншір, мій друг розслідував ще дві надзвичайно важливі справи — в першій з них він викрив мерзенну поведінку полковника Апвуда, замішаного в знаменитому скандалі, що розігрався за картярським столом у клубі «Ідеал», а в другій — захистив нещасну мадам Монпансьє, знявши з неї звинувачення в убивстві власної падчерки мадмуазель Карер, молодої леді, яку через півроку, як відомо, було знайдено в Нью-Йорку живою та ще й одруженою. Холмс перебував у чудовому настрої, успішно завершивши підряд дві такі важкі й важливі справи, і мені вдалося схилити його до обговорення деяких деталей загадкової баскервільської історії. Я терпляче чекав цієї нагоди, бо знав, що він ніколи не дозволяє собі розбігатися думками зразу по кількох справах і що його ясний і логічний розум не так просто відволікти від поточної роботи й переключити на спогади про минуле. Треба також сказати, що в Лондон приїхали були й сер Генрі з доктором Мортімером, які готувалися до подорожі, рекомендованої баронету для зміцнення його розхитаної нервової системи. Вдень вони зробили нам візит, отож тема розмови виникла цілком природно.

— З точки зору людини, яка називала себе Степлтоном, всі події розгорталися просто й зрозуміло,— почав Холмс,— хоч нам усе це здавалося надзвичайно складним, оскільки на початку у нас не було способу дізнатися про мотиви його дій і ми змогли вивчити тільки частину фактів. Я мав нагоду двічі поговорити з місіс Степлтон, і тепер та справа настільки прояснилася, що я впевнений: ніяких таємниць у ній для нас більше не залишилося. Можете подивитися кілька записів про неї в моїй картотеці під літерою «Б».

— А може, ви розповісте про те, як розгорталися події, по пам'яті?

— Із задоволенням, але я не поручуся, що нічого не пропущу. Концентрація розумових зусиль на чомусь одному має цікаву особливість: вона викреслює з пам'яті те, що вже відбулося. Баристер, який знає чергову судову справу як свої п'ять пальців і здатний обговорювати її в дебатах з найменшими подробицями, через тиждень або після двох інших судових засідань переконується, що вона геть вилетіла в нього з голови. Отак і в мене: кожна попередня справа поступається місцем наступній, а тому мадемуазель Карер затьмарила мої спогади про замок Баскервілів. Завтра, не виключено, мені трапиться яка-небудь нова загадка і в свою чергу відсуне в моїй свідомості кудись далеко і чарівну француженку, і негідника Апвуда. А втім, про події, що стосуються собаки Баскервілів, я охоче розповім вам з усією можливою точністю, а коли щось забуду, ви те мені підкажете.

Розслідування, до якого я вдався, незаперечно довело, що родинний портрет не бреше і що цей чоловік справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, меншого брата сера Чарльза, якому довелося, діставши недобру репутацію, втекти в Південну Африку, де він, як подейкували, вмер неодруженим. Фактично ж він був одружений і мав сина, справжнє прізвище якого таке ж, як і в його батька. Цей молодик одружився з Беріл Гарсія, однією з красунь Коста-Ріки, привласнив чималу суму державних грошей, поміняв прізвище Баскервіль на Ванделер і втік в Англію, де відкрив школу в східній частині графства Йоркшір. Причина вибору такого специфічного роду діяльності полягала в тому, що по дорозі додому він познайомився з одним хворим на сухоти домашнім учителем і зумів скористатися із здібностей цього чоловіка,— шкільні справи пішли добре. Проте Фрейзер, учитель, помер, і школа спочатку втратила добру репутацію, а далі зажила й досить поганої слави. Подружжя Ванделерів вирішило за краще поміняти прізвище і перетворилося відтоді на Степлтонів, і новий містер Степлтон із залишками своїх статків, планами на майбутнє і любов'ю до ентомології опинився на Півдні Англії. Я довідався в Британському музеї, що він є визнаним авторитетом у цій галузі і що ім'ям «Ванделер» названо одного нічного метелика, вперше описаного ним ще тоді, коли він перебував у Йоркшірі.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!