Слава ЗСУ!

    —  Це   надто   довго! — прошепотіла   вона.— Чому   не   сьогодні?

    —  Виходить, ви дуже нещасні? — спитав священик, помовчавши.

    —  Мені так холодно,— відповіла дівчина.

    Зіщулившись, вона обхопила руками ступні своїх ніг. Жест, властивий нещасним, що мерзнуть. Ми вже бачили це в затворниці Роландової башти. Зуби Есмеральди цокотіли.

    Священик, здавалось, оглядав з-під свого каптура камеру.

    —  Без світла! Без вогню! У воді! Це жахливо!

    —  Так,— відповіла  вона  з тим  виразом  здивування,  якого  надало їй нещастя.— День сяє для всіх. Чому ж мені дано тільки ніч?

    —  А чи знаєте ви,— знову спитав священик, трохи помовчавши,— чому ви тут?

    —  Здається,  знала,— сказала  вона,  проводячи  схудлими  пальцями  по чолу, ніби для того, щоб допомогти своїй пам'яті.— Але тепер  я вже нічого   не   знаю.

    Раптом вона заплакала, мов дитина.

    —  Я б хотіла вийти звідси, пане. Мені холодно, мені страшно, і щось холодне повзає по моєму тілу.

    —  Добре, ідіть за мною.

    Сказавши це, священик узяв її за руку. Нещасна перемерзла до самих кісток. Та все ж ця рука обпекла її своїм холодом.

    — О! — прошепотіла вона.— Це крижана рука смерті. Хто ж ви?

    Священик підняв каптур. Перед нею було зловісне обличчя, яке так довго її переслідувало, голова демона, що з'явилась у старої Фалурдель над головою її коханого Феба, ті самі очі, блиск яких вона востаннє бачила біля блиску кинджала.

    Поява цієї людини, яка завжди була для неї фатальною, завжди кидала її з одного нещастя в інше, аж до тортур, вивела її із заціпеніння. Нещасній здалося, що розірвалася завіса, яка огортала її пам'ять. Усі подробиці цієї страхітливої пригоди — від нічної сцени у Фалурдель до проголошення вироку в Турнельській башті — вмить постали перед нею, вже не затьмарені й розпачливі, як досі, а чіткі, яскраві, гострі, пронизливі, жахливі. Похмуре обличчя, яке вона бачила перед собою, оживило спогади, наполовину згладжені й майже стерті надмірним стражданням, подібно до того, як поблизу вогню проявляються на білому папері досі невидимі букви, написані симпатичним чорнилом. їй здалося, що всі рани її серця розкрилися й знову закривавили.

    —  А,  це  той  священик! — вигукнула  вона  і,  конвульсивно  здригнувшись,  затулила долонями очі.

    Потім вона опустила свої знесилені руки і, не перестаючи тремтіти, похиливши голову, втупила очі в землю і заніміла.

    Священик дивився на неї очима коршака, який довго ширяє над бідним жайворонком, що причаївся в житі, і, поступово звужуючи величезні кола свого польоту, зненацька, як блискавка, кидається на жертву й тримає її, напівживу, у своїх пазурах.

    Вона тихо прошепотіла:

    —  Кінчайте! Кінчайте! Добивайте! — і з жахом втягнула голову в плечі, як овечка, що очікує удару обуха різника.

    —  Ви мене боїтеся? —спитав він нарешті. Вона не відповіла.

    —  Хіба ви мене боїтеся? — повторив він.

    її губи скривилися, немов вона хотіла посміхнутися.

    —  Так,— сказала  вона,— кат  завжди   знущається  із  засудженої.   Ось уже скільки місяців, як він переслідує мене, як він погрожує мені, як він лякає мене!  Доки  його  не  було,  боже  мій,   яка   я  була   щаслива!   Це  він ввергнув  мене  в  цю безодню!   О  небо!   Це  він  убив...  Це  він  його  убив! Мого Феба! —При цих словах вона залилася сльозами і, підводячи на священика очі, вигукнула: — О мерзенний!  Хто  ви?  Що я  вам зробила?  Ви мене ненавидите? Чого ви хочете від мене?

    —  Я кохаю тебе! — вигукнув священик.

    її сльози раптом висохли, вона подивилася на нього безтямним поглядом. Він упав навколішки і не зводив з неї палаючих очей.

    —  Чуєш? Я кохаю тебе! — ще раз вигукнув він.

    —  Та яке ж це кохання!—прошепотіла нещасна, здригаючись. Він відповів:

    —  Кохання проклятого.

    Обоє якусь мить мовчали, пригнічені тягарем своїх почуттів: він — знавіснілий, вона — отупіла.

    —  Слухай,— нарешті промовив священик,  і дивний спокій повернувся до нього.— Ти зараз про все дізнаєшся.  Я скажу тобі те,  що досі  ледве насмілювався сказати собі самому, коли крадькома питаю свою совість у мовчазні  години  ночі, такі темні,  що,  здається,  сам  бог  не  може  бачити нас. Слухай! До того, як я зустрів тебе, дівчино, я був щасливий.

    —  І я! — прошепотіла вона ледь чутно.

    —  Не перебивай мене!  Так,  я був щасливий, у всякому разі  вважав, що я щасливий.  Я був чистий, душа  моя була  ясна  й  погідна.  Не було людини з таким гордим і променистим чолом, як моє. Священики вчились у мене цнотливості, вчені—науки. Так, наука була для мене всім: це була сестра, а сестри з мене було досить. Щоправда, з роками з'явилися в мене інші думки. Не раз моя плоть бентежилась, коли мимо проходила жінка. Ця сила статі, сила крові, яку я, безумний юнак, вважав придушеною назавжди, неодноразово судорожно намагалася розірвати ланцюг залізних обітниць, що приковував мене, нещасного, до холодних плит вівтаря. Але піст, молитва, заняття, убивання плоті робили мою душу володаркою тіла. Я уникав жінок.   І  досить  мені було  розкрити  книгу,   як  увесь  нечистий чад  моїх  помислів  розвіювався  перед  величчю  науки.   Через  кілька  хвилин  я  відчував,  як  відступає  все плотське  й  земне,   я  знову  ставав  спокійним, чистим і безжурним перед величним сяйвом вічної істини. Поки диявол спокушав мене тільки невиразними видіннями жінок, які мигцем проходили перед моїми очима в церкві, на вулицях, на луках і які невиразно з'являлися мені в сновидіннях,— я легко перемагав їх. Та ба! Якщо я не здобув перемоги, винен у цьому бог, створивши людину і диявола не рівними по силі. Слухай. Одного разу...