Слава ЗСУ!

    Священик качався  по кам'яній  підлозі,   залитій  водою.   Він  бився  головою об кам'яні східці. Дівчина слухала його, дивилася на нього. Коли він, знесилений, замовк, вона повторила півголосом:

    —  О мій Феб!

    Священик поповз до неї на колінах.

    —  Благаю тебе,— вигукнув він,— якщо у тебе є серце, не відштовхуй мене.  Я кохаю  тебе!   Я  нещасний!   Коли  ти  вимовляєш  це  ім'я,   ти  ніби своїми зубами краєш моє серце!  Зглянься!  Якщо ти прийшла з пекла, я піду туди за тобою. Я вже все зробив для цього. З тобою пекло буде мені раєм; твоє лице краще, ніж боже! О, скажи, ти не хочеш мене? У той день, коли жінка відкине таке кохання, як моє, гори повинні здригнутись. О, якби ти захотіла!.. Які б ми були щасливі! Ми б утекли,— я допоміг би

    тобі втекти,— ми поїхали б куди-небудь, ми знайшли б місце на землі, де яскравіше світить сонце, зеленіші дерева і небо синіше, ніж тут. Кохаючи, ми б злили воєдино свої душі, у нас була б невтоленна спрага, яку б ми заспокоювали спільно і безперервно з цього невичерпного келиха кохання!

    Вона перервала його жахливим, різким сміхом:

    —  Подивіться-но, отче! У вас під нігтями кров!

    Священик кілька хвилин стояв, мов скам'янілий, і не зводив очей із своєї  руки.

    —  Ну   добре,   нехай!—відповів   він   з   дивною   лагідністю.— Ображай мене,  глузуй  з  мене,  обвинувачуй  мене,  але  ходімо  звідси,  ходім!  Поспішаймо!   Це  призначено  на  завтра,  кажу  тобі.   Гревська  шибениця,  ти   ж знаєш, завжди напоготові. Це жахливо!  Бачити, як тебе повезуть на цьому візку. Зглянься! Я ніколи ще так сильно не відчував, як я кохаю тебе! Іди за мною. Ти ще встигнеш мене покохати після того, як я  врятую тебе.   Можеш  ненавидіти  мене  скільки   захочеш.   Але   йди.   Завтра!   Завтра шибениця! Твоя страта! Рятуй себе! Пощади мене!

    Він узяв її за руку, не тямлячись, хотів потягти її за собою силою. Вона зупинила на ньому пильний погляд.

    —  Що сталося з моїм Фебом?

    —  А,— промовив священик,  відпускаючи її руку,— ви  безжалісні!

    —  Що сталося з Фебом? —повторила вона холодно.

    —  Він помер! — вигукнув священик.

    —  Помер! — промовила  вона,   все  ще  холодна   й   нерухома.— Тоді   навіщо ж ви кажете мені про життя?

    Він не слухав її.

    —  Так,— пробурмотів   він    немов   сам   до   себе,— він,    мабуть,    помер. Клинок увійшов дуже глибоко. Думаю, що я зачепив вістрям  його серце. О, все моє життя було на вістрі цього кинджала!

    Дівчина кинулася на нього, мов розлючена тигриця, і з нелюдською силою штовнула його на сходи.

    —  Іди геть, потворо!  Іди, вбивце!  Дай мені померти!  Нехай кров нас обох вічною плямою ляже на твоє чоло. Бути твоєю, священику!  Ніколи! Ніколи! Ніщо нас не з'єднає. Навіть пекло!  Іди геть, проклятий!  Ніколи!

    Священик спіткнувся об сходи. Він мовчки визволив ноги, що заплутались у складках його довгого одягу, узяв свій ліхтар і почав повільно підніматися по сходах, що вели до дверей; відчинив їх і вийшов.

    Раптом дівчина знову побачила його голову: вираз його обличчя був жахливий, він хриплим від люті й розпачу голосом крикнув:

    —  Кажу тобі, він помер!

    Вона впала долілиць, і нічого більше не було чути в темниці, крім зітхання водяних крапель, що в мороці брижили калюжу.

V. МАТИ

    Я не думаю, щоб у світі було щось прекрасніше за ті почуття, які виникають у серці матері, коли вона дивиться на маленький черевичок своєї дитини, особливо якщо цей черевичок святковий, недільний, для хрестин, черевичок, увесь вигаптуваний майже до самої підошви, черевичок, у якому дитина ще не ступила й кроку.

    Цей черевичок має в собі стільки принадності, він такий малюсінький, такий непридатний для ходіння, що матері здається, ніби вона бачить свою дитину. Вона до нього усміхається, вона цілує його, розмовляє з ним, питає себе, чи можливо, щоб насправді була така маленька ніжка, і, якщо навіть дитини нема коло неї,— досить гарненького черевичка, щоб уявити собі ніжне, тендітне створіннячко. Матері здається, що вона бачить свою дитину, бачить її всю, живу, радісну, її ніжні рученьки, круглу голівку, ясні оченята, білки яких ще блакитні, невинні губи. Якщо це зима — то мале ось тут, воно повзає по килиму, завзято дряпається на табурет, і мати тремтить, щоб воно не наблизилось до вогню. Якщо це літо — воно повзає до двору, по садку, рве траву, що росте поміж камінням, простодушно дивиться на великих псів, безстрашно — на великих коней, грається черепашками, квітами й примушує бурчати садівника, який знаходить пісок на грядках і землю на алеях. Усе радіє, усе сяє, усе виграє навколо нього, як і воно само: навіть вітерець, навіть сонячний промінь, що бігають навипередки, плутаючись у неслухняних кучериках його волосся. Черевичок збуджує ці спогади в уяві матері й примушує її серце танути, як  віск  на  вогні.