Слава ЗСУ!

    —  О,— прошепотіла вона, здригаючись,— знову він!  Цей священик! Справді, то був архідиякон,  ліворуч від нього йшов помічник регента

    Собору, а праворуч — регент, озброєний своєю паличкою.

    Архідиякон підходив до неї, відкинувши назад голову, широко розкривши нерухомі очі, й голосно співав:

    «З глибини пекла звернувсь я до тебе, і голос мій був почутий; ти ввергнув мене в надра та пучину морську, і хвилі обступили мене».

    У ту мить, коли він з'явився при яскравому світлі дня під високим стрілчастим порталом, одягнений у широку срібну ризу з чорним хрестом, він був такий блідий, що багатьом з натовпу могло здатися, наче один з мармурових колінопреклоненних єпископів випростався і зійшов з камінного саркофага хорів, щоб зустріти на порозі могили ту, котра йшла помирати.

    Така ж бліда й така ж подібна до статуї, Есмеральда майже не помітила, що їй дали у руки важку запалену свічку з жовтого воску, вона не слухала верескливого голосу протоколіста, який читав фатальний зміст прилюдного покаяння; коли їй сказали, щоб вона відповіла «амінь», вона відповіла «амінь». До неї тільки тоді повернулося трохи життя і сили, коли вона побачила, як священик подав знак варті, щоб та відійшла, і сам став наближатися до неї.

    Тоді вона відчула, як кров прилинула їй до голови. Останні іскри обурення спалахнули в цій душі, уже заціпенілій і холодній.

    Архідиякон повільно підійшов до неї; навіть у цьому розпачливому становищі вона побачила, як його погляд, що він кинув на її оголене тіло, горить хтивістю, ревнощами й бажанням. Потім він голосно спитав її:

    —  Дівчино, чи просила ти в бога прощення за свої провини й гріхи? — Він нахилився до її вуха й додав (присутні гадали, що він приймає від неї останню сповідь):—Хочеш бути моєю? Я ще можу врятувати тебе!

    Вона пильно подивилася на нього.

    —  Геть, демоне! Бо я викрию тебе! Він посміхнувся жахливою посмішкою.

    —  Тобі не повірять. Ти тільки до злочину додаси ганьбу. Відповідай скоріше! Хочеш бути моєю?

    —  Що ти зробив з моїм Фебом?

    —  Він помер,— відповів священик.

    У цю хвилину архідиякон машинально підвів голову і на другому кінці майдану, на балконі будинку Гонделор'є, побачив ротмістра, який стояв біля Фльорделіс. Він похитнувся, провів рукою по очах, ще раз подививсь і пробурмотів прокляття. Риси його обличчя судорожно викривились.

    —  Так помри ж ти!—процідив він крізь зуби.— Ніхто не володітиме тобою!

    Потім,  піднісши руку над циганкою,  він  вигукнув  голосом,  що  звучав, наче  похоронний  дзвін:

    —  Так  іди  ж,  грішна  душе,  і  хай  змилується  над  тобою  господь! 

    Тo була  зловісна  формула,  якою звичайно закінчувалися  ці сумні церемонії. То був умовний знак священика катові. Народ став навколішки.

    —  Господи помилуй! — виголосили   священики,   що  залишилися   під  склепінням порталу.

    —  Господи помилуй,— повторив   натовп   тим   приглушеним   рокотом,   який пробіг над ним, наче брижі по морю.

    —  Амінь! — промовив архідиякон.

    Повернувшись спиною до засудженої, він опустив голову і, схрестивши руки, приєднався до процесії священиків. За хвилину разом з хрестом, свічками та ризами зник під похмурими арками Собору, а його голос, поступово завмираючи разом з хором, співав цей гімн відчаю:

    «...Усі безодні твої і потоки твої пройшли наді мною».

    Ритмічний стукіт алебард, що поволі затихав під колонадою нефу, нагадував удари годинника, який відбиває  смертний час  засудженій.

    Тим часом брама Собору богоматері залишилась відчиненою, і всім видно було порожній, сумовитий, жалобний храм, темний і мовчазний.

    Засуджена стояла нерухомо, очікуючи своєї дальшої долі. Один із стражників звернув на це увагу метра Жака Шармолю, який під час усієї цієї сцени взявся до вивчення барельєфу головного порталу, що зображує, на думку одних, жертвоприношення Авраама, а на думку інших, алхімічний процес, у якому ангел символізує сонце, багаття — вогонь, Авраам — майстра.

    Досить важко було відірвати його від цього споглядання. Але нарешті він обернувся, і за його знаком двоє людей, одягнених у жовте — помічники ката — підійшли до циганки, щоб знову зв'язати їй руки.                  

    Можливо, що в ту мить, коли нещасна піднімалась на фатальний візок, щоб вирушити у свою останню путь, її охопив нестямний жаль за життям. Вона звела свої запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблястих хмарок, розірваних там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на натовп, на будинки... Раптом, у той час, коли чоловік у жовтому зв'язував їй лікті за спиною, з її грудей вирвався страшний крик, крик радості. На одному з балконів, там, у кутку майдану, вона побачила його, свого друга, свого володаря, Феба, своє життя!