Слава ЗСУ!

    Раптом в обличчя Клодові війнуло свіжим повітрям, і він опинився в дверях найвищої галереї. Було холодно; по небу мчали хмари, широкі білі

    вали яких, нагромаджуючись один на одного і стираючи свої обриси, нагадували зимовий льодохід на річці. Серп місяця, що застряг у хмарах, здавався небесним кораблем, який зазнав аварії серед цих повітряних крижин.

    Він примружив очі й деякий час вдивлявся крізь проміжки ґрат, що з'єднували обидві башти, крізь серпанок туману та випаровувань у мовчазний натовп далеких паризьких покрівель, гострих, незліченних, скупчених і маленьких, немов хвилі спокійного моря в літню ніч.

    Місяць кидав бліде проміння, яке надавало небу й землі якогось попелястого відтінку.

    У цю мить баштовий годинник озвався своїм високим, надтріснутим голосом. Вибило північ. Священику пригадався полудень. Знову, як і тоді, вибило дванадцять ударів.

    — О,— промовив він до себе тихо,— вона вже тепер, напевно, холодна!

    Раптом порив вітру загасив лампаду, і водночас він побачив, як біля протилежного кутка башти з'явилася якась тінь, щось біле, чиясь постать, жінка. Він здригнувся. Поруч жінки стояла маленька кізка, мекання якої змішувалось із звучанням останніх ударів годинника.

    У  нього  вистачило сили, щоб подивитися. То була вона.

    Вона була бліда, сумна. Волосся її розсипалося по плечах, як і вранці. Але на шиї не було мотузки, і руки не були зв'язані. Вона була вільна, вона була мертва.

    Вона  була  одягнена  в  біле,  і  з  голови  в  неї  звисало  біле  покривало.

    Вона повільно наближалася до нього, дивлячись на небо. Коза-привид ішла за нею. Він відчув себе скам'янілим і надто важким, щоб побігти. З кожним її кроком вперед він ступав крок назад. Так він відступив під темне склепіння сходів. Він крижанів від думки, що вона може теж туди ввійти; якби вона це зробила, він умер би від жаху.

    Вона справді підійшла до дверей, що вели на сходи, зупинилася там на якусь мить, пильно подивилася в темряву, але, очевидно, не помітивши священика, пройшла мимо. Вона здалася йому вищою на зріст, ніж була за життя, він бачив, як крізь її білий одяг просвічувався промінь місяця; він чув її дихання.

    Коли вона пройшла, він знову почав спускатися сходами, так само повільно, як і примара, почуваючи й себе примарою,— приголомшений, із здибленим волоссям. Усе ще тримаючи в руці погаслу лампаду і спускаючись спіральними східцями, він виразно чув над своїм вухом голос, який реготав і повторював:

    «І якийсь дух пронісся перед лицем моїм, і я відчув його легкий подих, і волосся моє стало сторч».

II. ГОРБАТИЙ, ОДНООКИЙ, КУЛЬГАВИЙ

    Кожне середнтовічне місто, кожне місто Франції, аж до панування Людовіка XII, мало свої притулки. Серед потопу караючих законів і варварських юрисдикцій, що заливали Сіте, ці притулки були своєрідними острівцями, які підносилися над рівнем людського правосуддя. Усякий злочинець, що переступив поріг такого притулку, був урятований. Деякі передмістя мали стільки ж притулків, скільки й шибениць. Це було зловживання безкарністю поряд із зловживанням стратами — два види зла, що прагнули знешкодити одне одного. Королівські палаци, князівські замки, а головним чином храми мали право притулку. Інколи, щоб заселити якесь місто, його цілком перетворювали на деякий час на місце притулку. Так Людовік XI у 1467 році оголосив притулком Париж.

    Увійшовши до нього, злочинець був священним, але тільки доти, доки залишався в ньому. Лише один крок за межі святилища — і він знову потрапляв у вир. Колесо, шибениця, диба неусипною сторожею оточували місце притулку і безперервно підстерігали свої жертви, неначе акули, що снують навколо корабля. Бували випадки, що засуджені доживали до старості в якомусь монастирі, на сходах якогось палацу, у службах абатства, під порталом храму; у таких випадках притулок був такою ж в'язницею, як і кожна інша.

    Бувало іноді, що, за особливою ухвалою судової палати, недоторканність притулку порушувалась, і злочинця віддавали до рук ката, але це траплялося рідко. Судді боялися єпископів, і коли обидва ці стани зачіпали один одного, то судовій мантії нелегко було боротися проти сутани. Часом, як у справі вбивць Маленького Жана —паризького ката, або у справі Емері Руссо, який убив Жана Валере, правосуддя діяло через голову церкви і виконувало свої вироки. Але звичайно для цього була потрібна ухвала судової палати, і горе тому, хто, не маючи такої ухвали, насмілювався із зброєю в руках переступити поріг притулку. Відомо, якою смертю загинув Робер Клермонський, маршал Франції, і Жан де Шалон, маршал Шампанії; а тим часом тут ішлося тільки про якогось Перрена Марка, служку міняйла, жалюгідного вбивцю; але маршали виламали браму церкви Сен-Мері. І це вже було неподобством.