Слава ЗСУ!

    Проте, коли наш поет помітив, що гамір трохи стих, він вдався до хитрощів, які могли б урятувати становище.

    —  Добродію,— звернувся він до одного із своїх сусідів, добродушного товстуна з терпеливим  виразом обличчя,— а що  якби  ми почали  знову?

    —  Що саме? — спитав сусід.

    —  Та містерію! — сказав Гренгуар.

    —  Як собі знаєте,— відповів сусід.

    Це напівсхвалення вдовольнило Гренгуара, і він сам узявся до діла: змішавшись із натовпом, він став кричати на різні голоси: «Починайте містерію з початку! З початку!»

    —  Хай йому чорт! — промовив Жоаннес де Молендіно.— Чого це вони там у кінці залу репетують?   (Гренгуар   справді   галасував  за  чотирьох). Скажіть-но, друзі, хіба містерія не закінчилася? Вони хочуть її знову почати? Це не годиться!

    — Не   годиться,   не   годиться! — закричали   школярі.— Геть   містерію! Геть!

    Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»

    Цей галас привернув увагу кардинала.

    —  Пане головний суддя! — звернувся він до високого чоловіка в чорному, що стояв недалеко від нього,— чого це вони там виють, мов чорти у пеклі?

    Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфібії, різновидом кажана судового стану: він водночас скидався на щура і на птаха, на суддю і на солдата.

    Він підійшов до кардинала і, хоч дуже боявся викликати невдоволення, заїкаючись, пояснив причину непристойної поведінки натовпу: мовляв, дванадцята година настала ще до прибуття його превелебності, і комедіанти   змушені  були   почати   виставу,   не   дочекавшись   його  превелебності.

    Кардинал вибухнув сміхом.

    —  Клянусь  честю,  панові  ректору  Університету  слід  було  б  зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?

    —  Монсеньйоре,— відповів  Гійом  Рім,— вдовольнімося   й  тим,  що  ми уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.

    —  Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? — спитав суддя.

    —  Продовжуйте,   продовжуйте! — відповів   кардинал.— Мені  байдуже. Я тим часом почитаю требник.

    Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

    —  Городяни,  корінні  й  новоприбулі  мешканці  Парижа!   Бажаючи  задовольнити  і тих,  хто  хоче  слухати  містерію,  і  тих,  хто  взагалі  не  хоче її слухати,  його  превелебність  наказує продовжувати  виставу.

    Обом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли пробачити цього кардиналові.

    Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що хоч кінець його твору буде вислухано. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись.

    Щоправда, глядачі трохи притихли, але Гренгуар не помітив, що, коли кардинал наказав продовжувати виставу, на помості ще залишалися вільні місця і що слідом за фламандськими послами прибули нові учасники урочистої церемонії, прізвища й звання яких, оголошувані прислужником, вклинювалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собі, читачу, верескливий голос прислужника, який між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії робить отакі вставки:

    —  Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!

    —  Жеан д'Арле, королівський зброєносець, начальник рицарської нічної сторожі міста Парижа!

    —  Месір  Галіо  де  Женуалак,  рицар,   сеньйор  де  Брюссак,  начальник королівської артилерії!

    —  Метр Дре-Раг'є, наглядач вод і лісів короля і володаря нашого на землях Франції, Шампані та Брі!

    —  Метр Дені де Мерсьє, доглядач будинку сліпих у Парижі! І т. ін., і т. ін., і т. ін.

    Це ставало нестерпним.

    Такий дивний супровід, що перешкоджав слухати виставу, обурював Гренгуара тим більше, що зацікавленість глядачів, як йому здавалося, мала дедалі зростати; його творові бракувало тільки одного — уваги слухачів. Бо справді, важко уявити собі дотепнішу й драматичнішу перипетію. В той час. коли вже відомі нам чотири персонажі пролога й далі нарікали на своє скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з'явилася Венера, cама її хода виявила богиню, убрана в чудовий камзол з вигаптуваним на ньому кораблем — гербом Парижа. Вона прибула особисто вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, і богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, одружитися з дофіном, як тут з'явилася юна дівчина у білому шовковому вбранні з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прийшла змагатися з Венерою. Несподіваний ефект: раптова зміна розвитку дії. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду пречистої діви Марії. У п'єсі була ще одна чудова роль — дона Педро, короля Месопотамії. Та через вимушені перерви важко було зрозуміти, чого він вплутався у п'єсу. Усі ці персонажі вилазили на сцену по драбині.