Слава ЗСУ!

    —  Ну й що ж?

    —  Брате мій, перед вами злочинець, грішник, жалюгідна людина, розпусник, страховище! Дорогий мій брате, Жеан потоптав ногами всі ваші поради,   він   обернув  їх   на   солому  й   гній.   Я   жорстоко   за   це   покараний! О,  милосердний  господь дуже справедливий.  Поки  я мав  гроші,  я  гуляв, пиячив, шаленів,   провадив   розгульне   життя!   О,   наскільки   приваблива розпуста   зовні   й   настільки   огидний   і   понурий   її   зворотний   бік.   Тепер я не маю жодного біляка; я продав своє простирало, свою сорочку і рушник. Прощавай, веселе життя! Чудова свічка погасла, і в мене   залишився тільки лойовий недогарок, що чадить мені під ніс. Дівчата глузують з мене, я п'ю саму воду. Мене терзають докори сумління і кредитори.

    —  Висновок? — спитав архідиякон.

    —  Мій   любий   брате,   я   дуже   бажав   би   повернутися   до   праведного життя!  Я прийшов до вас  із  засмученим  серцем.  Я покутуючий  грішник. Я сподіваюсь.  Я  б'ю себе  в груди  кулаками.  Ви були праві,  коли хотіли, щоб  я  здобув  ступінь ліценціата і  став помічником  наставника  в  колежі Торші.  Тепер  я  й  сам  відчуваю,   що  в  цьому  моє  справжнє  покликання. Але  моє  чорнило  висохло,   я  не  маю  за  що  його  купити,  я  не  маю  пер, мені нема за що їх купити,  я не маю паперу, я не маю книжок, я не маю за що їх купити. Мені вкрай потрібна невеличка сума, і я звертаюся до вас, брате, з серцем, сповненим каяття.

    —   І це все?

    —  Так,— відповів школяр.— Трохи грошей...

    —   Я їх не маю.

    Тоді школяр відповів з серйозним і водночас рішучим виглядом:

    —  У такому разі, брате, хоч це мені   й   дуже   прикро,   але   я    мушу вам   сказати,   що   дехто   робить   мені   вигідні   пропозиції.   Ви,   значить,   не хочете дати мені грошей? Ні? У такому разі я стаю волоцюгою.

    Вимовляючи це жахливе слово, він став у позу Аякса, який чекає, що його вдарить блискавка.

    Архідиякон холодно відповів:

    —  Ставай волоцюгою.

    Жеан вклонився йому низенько і, насвистуючи, зійшов з монастирських сходів.

    У ту хвилину, коли він проходив монастирським подвір'ям під вікном келії брата, він почув, як це вікно розчинилося; він підвів голову і побачив у вікні суворе обличчя архідиякона.

    —   Забирайся к дияволу! — крикнув Клод.— Ось тобі останні гроші, які ти дістаєш від мене!

    І з тими словами священик жбурнув Жеанові гаманець, який набив школяреві на лобі велику ґулю. Жеан підняв його і пішов, розсерджений і водночас вдоволений, мов той собака, якого закидали мозковими кістками.

III. ХАЙ ЖИВУТЬ ВЕСЕЛОЩІ!

    Читач, певне, не забув, що частина Двору чудес була огороджена стародавнім муром, який оперізував місто. Багато його башт на той час уже почали руйнуватися. Одну з них волоцюги пристосували для своїх розваг. У нижньому залі був шинок, а все інше — на горішніх  поверхах.   Башта  була  найпожвавленішим, а значить, і найогиднішим місцем у царстві волоцюг. Немов якийсь величезний вулик, що дзижчав і вночі, і вдень. Кожної ночі, коли більшість жебрацької братії спала, коли на брудних фасадах будинків, які виходили на майдан, не залишалося жодного освітленого вікна, коли жоден крик не долітав з цих незліченних хижок, з цих мурашників, що кишіли злодіями, повіями, краденими й позашлюбними дітьми,— цю веселу башту можна було пізнати з галасу, який не стихав, з багряного світла, яке струменіло водночас із душників, з вікон, зі щілин потрісканих стін, словом, з усіх ЇЇ шпарин.

    Отже, підвальний поверх башти був шинком. До нього спускалися крізь низькі двері крутими, мов класичний александрійський вірш, сходами[147]. Вивіску на дверях заміняла неймовірна мазанина, що зображала нові монети і зарізаних курчат, із жартівливим написом унизу «Шинок дзвонарів по небіжчиках».

    Одного вечора, коли з усіх дзвіниць Парижа пролунав сигнал гасити вогні, нічна сторожа, якби їй було дано можливість проникнути до страшного Двору чудес, помітила б, що в таверні волоцюг галасливіше, ніж завжди, більше п'ють і крутіше лихословлять. Перед шинком, на майдані, розташувалися численні групи людей, що розмовляли між собою пошепки, як буває завжди, коли затівається яка-небудь важлива справа. Тут і там, сидячи навпочіпки, обідранці точили об каміння бруку поганенькі залізні ножі.

    Тим часом у самому шинку вино й гра до такої міри відвертали п'яниць від думок, які в цей вечір заволоділи умами волоцюжної братії, що з їхніх розмов важко було зрозуміти, у чому, власне, справа. Було лише помітно, що всі вони веселіші, ніж звичайно, і що у кожного з них між колін поблискує якась зброя — кривий ніж, сокира, важкий палаш або приклад старовинної пищалі.

---