Слава ЗСУ!

    лаялись, задихаючись, лізли вгору, і, безсилий проти стількох ворогів, бачачи, як усе ближче й ближче насуваються ці розлючені лиця, тремтячи за циганку, Квазімодо благав у неба чуда і в розпачі ламав собі руки.

V. ВІДЛЮДНИЙ ЗАКУТОК, У ЯКОМУ ЛЮДОВІК ФРАНЦУЗЬКИЙ ЧИТАЄ ЧАСОСЛОВ

    Читач, можливо, не забув, що за мить перед тим, як Квазімодо в нічному мороці помітив зграю волоцюг, він, оглядаючи з висоти своєї дзвіниці Париж, побачив удалині лише один вогник, що, немов зірочка, мерехтів у вікні останнього поверху височезної темної будівлі біля Сент-Антуанської брами. Будівля ця була Бастілія, зірочка— свічка Людовіка XI.

    Справді, ось уже два дні Людовік XI був у Парижі. Через день він мав виїхати в свій замок Монтіль-ле-Тур. Треба сказати, що у своєму славному місті Парижі Людовік XI з'являвся дуже рідко й завжди лише на короткий час. Він вважав, що там до його послуг надто мало підйомних мостів, шибениць і шотландських стрільців.

    Цього разу він вирішив заночувати в Бастилії. Величезна, на п'ять квадратних сажнів, луврська спочивальня, з високим, оздобленим зображенням дванадцяти велетенських звірів і тринадцяти великих пророків каміном та широченним — одинадцять на дванадцять футів — ліжком, його не влаштовувала. Серед усієї цієї величі він почував себе розгубленим. Цей король мав смаки справжнього буржуа й віддавав перевагу Бастилії з її тісною комірчиною й вузьким ліжком. До того ж Бастилія була укріплена краще, ніж Лувр.

    Улюблена «кімнатка» короля в знаменитій державній в'язниці була все ж таки досить простора. Вона займала найвищий поверх башточки, що становила частину великої замкової вежі. Кімната мала круглу форму, її стіни були оббиті блискучими солом'яними циновками, крокви обвиті позолоченими олов'яними ліліями, а дерев'яні панелі круг кімнати рясно вкриті розетами з білої олов'яної глазурі й пофарбовані ясно-зеленою фарбою, виготовленою з реальгарди й індиго.

    Вікно було тільки одне — вузьке, стрілчасте, перевите мідним дротом і залізними ґратами й до того ж затемнене прегарно намальованими на склі гербами короля й королеви. Вартість кожного такого скляного панно становила двадцять два сольди.

    Вхід теж був тільки один — двері в стилі того часу, з низькою аркою, зсередини оббиті килимом, а зовні прикрашені портиком з ірландської сосни — тендітна, тонкої й майстерної столярної роботи споруда, яку ще років півтораста тому часто можна було побачити в старовинних будинках. «Хоч такі споруди спотворюють і захаращують житла,— з відчаєм каже Со-валь,— проте наші старі не хочуть розлучатися з ними й зберігають їх наперекір усім».

    Тут не було нічого такого, чим звичайно бувають обставлені кімнати: не було ні довгих, з м'якими сидіннями лав, ні звичайних ослінчиків у формі скринь, ні чарівних, на різьблених ніжках, табуретів, вартістю по чотири сольди кожний. Стояло тільки одне складане розкішної роботи крісло; дерев'яні частини його були розписані трояндами по червоному тлу; сидіння — обтягнуте ясно-червоною іспанською шкірою, оздоблене довгими шовковими торочками і оббите безліччю золотих цвяшків. Те, що в цій кімнаті було лише одне крісло, свідчило, що тут мала право сидіти тільки одна особа. Поряд з кріслом і біля самісінького вікна стояв стіл, застелений килимом, на якому були вигаптувані зображення птахів. На столі — забризкане чорнилом письмове приладдя, кілька пергаментів, пера і срібний різьблений келих. Трохи осторонь — маленька грубка; далі — обшитий ясно-малиновим оксамитом і прикрашений золотими шишечками аналой. Нарешті, в глибині стояло просте ліжко, накрите покривалом жовто-черво-ного штофу, без сухозлітки й позументів і з невибагливими торочками. Саме це ліжко, знамените тим, що воно навівало на Людовіка XI сон або безсоння, через двісті років стояло в домі одного державного радника, де його й бачила на схилі своїх літ уславлена в романі «Кір» * під ім'ям «Аррісідії» чи «Втіленої моральності» мадам Пілю.

    Такою була та кімната, що її називали «Відлюдний закуток, у якому Людовік Французький читає часослов».

    У ту хвилину, коли ми ввели до цієї кімнати читача, там панувала напівтемрява. Ще годину тому пролунав сигнал гасити вогні. Настала ніч, і на столі блимала тільки одна маленька воскова свічка, осяваючи своїм мерехтливим світлом п'ятьох присутніх тут осіб, які розмістилися в різних кінцях кімнати.

    Перший, на кого падало світло, був пишно вбраний вельможа. Його розкішний одяг, що складався з коротеньких широких штанів, пунцового, в срібну смужку напівкамзола та вимережаного чорними візерунками й гаптованого золотом плаща, мінився, й здавалось, що кожна його складка випромінює світло. На грудях у нього красувався гаптований барвистим шовком герб: при вершині кута, утворюваного двома перехресними смугами, біжить лань. З правого боку щита була лаврова гілка, з лівого — оленячий ріг. На поясі висів коштовний кинджал, позолочене руків'я якого, вирізьблене у формі нашоломника, закінчувалося графською короною. Обличчя він мав неприємне, зле, голова — гордовито піднесена, вираз очей зарозумілий. З першого погляду це обличчя здавалося бундючним, з другого — хитрим.