Слава ЗСУ!

    Він дико скрикнув, немов злочинець, якого припекли розпеченим   залізом.

    —  Так умри ж! — вигукнув він, заскреготівши зубами.

    Вона побачила його страшний погляд і хотіла бігти. Він піймав її, струсонув, повалив на землю і швидко попрямував до Роландової башти, тягнучи її  за  руки по бруківці.  Дійшовши до башти,  він обернувся до неї:

    —  Питаю тебе востаннє: згодна ти бути моєю? Вона відповіла твердо:

    —  Ні.

    Тоді він голосно крикнув:

    —  Гудуло! Гудуло! Ось циганка! Помстися за себе!

    Дівчина відчула, як хтось швидко й грубо схопив її за лікоть. Вона обернулася. Чиясь кощава рука, що висунулася з віконця в мурі, тримала її, немов залізними кліщами.

    —  Держи її міцно!—сказав священик.— Це збігла циганка. Не випускай її. Я піду по сторожу. Ти побачиш, як її вішатимуть.

    Гортанний регіт пролунав з-за муру у відповідь на ці жорстокі слова:

    —  Га-га-га!

    Циганка побачила, що священик прожогом кинувся до мосту Богоматері. Саме звідти долинав тупіт коней.

    Молода дівчина впізнала злу затворницю. Задихаючись від жаху, вона спробувала вирватись. Вона звивалася, робила розпачливі, судорожні рухи, вона будь-що прагнула визволитись, але та тримала її з нелюдською силою. Сухі й кощаві пальці боляче впивалися в її руку, затискаючи її, немов лещатами. Здавалося, вони були припаяні до неї. Це було щось гірше, ніж ланцюг, гірше, ніж залізний браслет, — це були свідомі й живі кліщі, які висувалися з муру.

    Знесилівши, молода дівчина припала до муру, і тоді її огорнув жах смерті. Вона подумала про красу життя, про молодість, про синє небо, про чарівність природи, про кохання Феба, — про все, що віддалялось, і про все, що наближалося до неї, — про священика, який її виказав, про ката, який зараз прийде, про шибеницю, що стоїть тут, поруч. І тоді вона відчула, як страх пройняв усю її істоту. Водночас вона почула зловісний сміх затворниці та її шепіт:

    —  Га-га-га! Тебе зараз повісять!

    Зібравши останні сили, вона озирнулась і побачила крізь грати озвіріле обличчя лахмітниці.

    —  Що  я  вам  зробила? — спитала  вона,  майже  непритомніючи. Затворниця не відповіла, вона почала співуче бубоніти, злісно й глузливо:   «Циганська  дочка,   циганська   дочка,   циганська  дочка!»

    Нещасна Есмеральда безсило схилила голову, зрозумівши, що має справу з істотою, у якої не залишилося нічого людського.

    Раптом затворниця, немов питання циганки тільки зараз дійшло до її свідомості, вигукнула:

    —  Що  ти   мені   зробила,   питаєш?   А!   Ти   хочеш   знати,  що  ти   мені зробила,   циганко?   Гаразд,   послухай!   У   мене   була   дитина!   Розумієш? У мене була дитина! Дитина, кажу я тобі! Чудова, малесенька дівчинка!.. Моя   Агнеса,— говорила   вона   схвильовано,   цілуючи   щось   у   темряві.— Так ось, бачиш, циганко, у мене відняли мою дитину, у мене вкрали моє дитя. Моє дитя зжерли! Ось що ти зробила мені!

    Молода дівчина відповіла як невинне ягня:

    —  Ох! У той час мене, може, й на світі ще не було!

    —  О  ні! — промовила  затворниця.— Ти  вже  тоді,   мабуть,   жила.  Ви були  б  однолітками!   Ось  уже  п'ятнадцять  років,  як  я  тут,  п'ятнадцять років,  як страждаю,  п'ятнадцять  років,  як  я молюся,  п'ятнадцять  років, як б'юся головою об стіни... Мою дитину, кажу тобі, вкрали цигани, і вони роздерли   її  своїми   зубами...   Є   у   тебе   серце?   Так   уяви   собі,   що   таке дитина, яка грається, яка ссе груди матері, яка спить. Це ж сама невинність!  І от! Це в мене відібрали, вбили! Господь бог про це добре знає... Тепер мій час настав, тепер я зжеру циганку! Ох, я б покусала тебе, якби не прути ґрат!  Моя  голова через  них не пролізе!..  Бідне  малятко!   Воно тоді спало! А якщо вони розбудили його, крадучи, то воно кричало марно: мене не було поруч!.. Ага, циганські матері, ви пожерли моє дитя! Тепер дивіться, як помре ваше!..

    І вона почала чи то реготати, чи скреготати зубами: не можна було відрізнити одне від одного на цьому викривленому люттю обличчі.

    Починало світати. Сірий, мов попіл, відблиск зорі блідо освітлював усю цю сцену, і шибениця дедалі виразніше вимальовувалася на майдані.

    З протилежного берега, від мосту Богоматері, все чіткіше долітав до слуху нещасної засудженої тупіт коней.

    —  Пані!—вигукнула   вона,   благально   згортаючи   руки,   падаючи   в розпуці   навколішки,   з  безладно  розвіяним   волоссям,   напівзбожеволівши від жаху.—Пані,  змилуйтесь!   Вони  наближаються!   Я  нічого  лихого  вам не  зробила.   Невже   ви  хочете  бачити,   як   я  умру  на   ваших  очах  такою лютою   смертю?   Я   певна,   у   вашому   серці   є   жаль!   Це   надто  страшно! Відпустіть мене! Я хочу врятуватись! Я не хочу вмирати!