Слава ЗСУ!

    Квазімодо неохоче звертав свій погляд на людей. З нього було досить Собору. Храм був заселений мармуровими статуями королів, святих, єпископів, які не сміялись йому в лице і завжди дивилися на нього спокійним і доброзичливим поглядом. Статуї страховиськ і демонів теж не мали до нього ненависті: він був надто подібний до них. Вони охочіше глузували з інших людей. Святі були йому друзями і благословляли його; страховиська були йому друзями і оберігали його. Тому Квазімодо подовгу й щиро виливав перед ними свою душу. Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив,  він  утікав,  немов коханець,  зненацька  захоплений  під  час  серенади.

    Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує. Квазімодо не мріяв про інші сади, крім тих, що вічно квітли на вітражах, про іншу тінь дерева, крім тієї, що її стелили навколо повні пташок кам'яні крони саксонських капітелій, про інші гори, крім велетенських башт храму, про інші океани, крім міста, що вирувало біля їх підніжжя.

    Але що він любив понад усе у своєму рідному Соборі, що збуджувало його душу та допомагало розгортати немічні, завжди складені крила, те єдине, що інколи робило його щасливим,— були дзвони. Він любив їх, пестив, говорив до них, розумів їхню мову. До кожного з них він був сповнений ніжності, починаючи від найменших дзвонів ажурного шпиля аж до найбільшого дзвона порталу. Центральна стрілчаста дзвіничка та дві башти були для нього немов три великі клітки, в яких викохувані ним птахи співали тільки для нього. А це ж були ті самі дзвони, що позбавили його слуху: однак і матері часто найдужче люблять саме ту дитину, яка завдала їм найбільше страждань.

    Власне кажучи, голос дзвонів був єдиним, який він ще міг чути. Тому найбільше він любив великий дзвін, названий «Марією». Квазімодо надавав «Марії» перевагу перед усіма іншими з цієї галасливої сім'ї, що метушилася навколо нього у дні свят. «Марія» мешкала у південній башті разом із своєю сестрою «Жакліною», яка була не такою великою і займала поруч трохи меншу клітку. «Жакліною» її назвали на честь дружини Жеана де Монтегю, який пожертвував цього дзвона церкві, що однак зовсім не перешкодило жертводавцеві бути обезглавленим на Монфоконі. У другій башті висіло шість інших дзвонів, і нарешті ще шість, найменших, тулились у стрілчастій дзвіничці, разом з дерев'яним дзвоном, в який калатали тільки раз на рік від полудня великого четверга до ранку великої суботи. Отже, Квазімодо мав у своєму гаремі п'ятнадцять дзвонів, але фавориткою була огрядна «Марія».

    Важко уявити собі радість Квазімодо в дні великих свят. Тільки-но архідиякон відпускав його, сказавши: «Починай!» — він злітав угору крученими сходами дзвіниці швидше, ніж хтось інший міг би збігти ними вниз. Він входив, задиханий, до ажурної кімнати «Марії». Кілька хвилин розглядав її з любов'ю й благоговінням, гладив рукою, мов доброго коня перед далекою дорогою. Він наперед жалів її, знаючи, як важко доведеться їй попрацювати. Після цих перших пестощів він гукав до своїх помічників, які чекали на нижньому поверсі башти, щоб вони починали. Помічники повисали на линвах, коловорот скрипів, і величезне металеве тіло повільно починало розгойдуватися. Квазімодо, тремтячи від зворушення, стежив за ним очима.

    Від першого удару серця дзвона об його бронзові стіни, дерев'яні балки, на яких висів дзвін і на які вилізав Квазімодо, починали тремтіти. Квазімодо вібрував разом із дзвоном. «Гей-га!»—кричав він, заходячись несамовитим реготом. Частота коливання дзвона-велетня дедалі збільшувалась, і в міру того, як «Марія» описувала щораз більший кут, око Квазімодо розплющувалося ширше й ширше, запалюючись і виблискуючи фосфоричним світлом.

    Нарешті починався великий благовіст, уся башта тремтіла — балки, покрівля, кам'яні стіни — усе гуло водночас, від паль підмурівка до трилисників, що увінчують склепіння. У такі хвилини Квазімодо обливався гарячим потом, бігав туди й сюди, тремтів разом з баштою від голови до п'ят. Дзвін, розгнузданий і шалений, розверзав то до одного, то до другого просвіту свою бронзову пащу, з якої виривався подих бурі, що розлягався на чотири милі. Квазімодо ставав перед цією роззявленою пащею; він присідав, коли вона наближалася, підводився, коли відходила, впивався її могутнім подихом, кидав погляд то на глибоке в двісті футів провалля, що кишіло людьми, то на велетенське серце дзвона, яке щохвилини підлітало, щоб заревти йому у вуха. Це був єдиний голос, який доходив до його слуху, єдиний звук, що порушував пануючу навколо нього тишу. Квазімодо купався в ньому, немов птах у промінні сонця. І раптом шал дзвона передавався йому: погляд ставав несамовитим, дзвонар чатував на дзвона, як павук на муху, і зненацька, прожогом кидався на нього. Тоді, повиснувши над безоднею, втягнений у шалений рух, він чіплявся за вуха бронзової потвори, стискав її колінами, пришпорював п'ятами і з усієї сили, усією вагою тіла подвоював шал коливання. Башта хиталася, а Квазімодо кричав і скреготав зубами; його руда чуприна наїжачувалася, груди хекали, мов ковальський міх, око метало полум'я; бронзовий дзвін-потвора іржав під ним, наче засапаний кінь, і тоді вже не було  ні  великого  дзвона  Собору  богоматері,   ні  Квазімодо — це  була якась маячня, якийсь вихор, якась буря, шаленство, що осідлало гул; мара, що вп'ялася в літаючий круп; дивовижний кентавр, напівлюдина, напів-дзвін; якийсь жахливий Астольф[86], що мчить на крилатому коні з ожилої бронзи.