Слава ЗСУ!

    Другого дня за два льє від Реймса, на пустирі між Ге і Тіллуа, знайшли рештки великого вогнища, кілька стрічок, що належали її дитині, краплі крові та козячі горішки. Напередодні була якраз субота. Більше не було сумніву в тому, що цигани влаштували на цьому пустирі шабаш і разом із самим Вельзевулом зжерли дитину, як це робиться у магометан. Коли Шантфлері довідалася про ці жахливі речі, вона не заплакала, вона поворушила устами, ніби для того, щоб заговорити, але не змогла. На ранок її волосся посивіло. Ще через день вона зникла.

    —  Так, справді жахлива історія,— промовила Ударда,— вона може примусити заплакати навіть бургундця.

    —  Я більше не дивуюся,— додала Жервеза,— що страх перед циганами так переслідує вас.

    —  І  ви  добре зробили,— знову промовила Ударда,— втікаючи  із своїм Есташем, бо ті цигани теж з Полонії.

    —  Ні,— сказала Жервеза,— кажуть, що вони прибули з Іспанії та Каталонії.

    —  З Каталонії? Можливо,— відповіла Ударда.— 3 Полонії, Каталонії, Валонії,   я   завжди   плутаю  ці  три   провінції.   Певним   є   тільки   те,   що  це цигани.

    —  І в них, мабуть,— додала Жервеза,— зуби досить довгі для того, щоб їсти маленьких дітей.  І  я б не здивувалася, дізнавшись, що ця Смераль-да   теж   їх   потроху   поїдає,   роблячи   при   цьому   свою   чарівну   гримаску.

    У  її  білої   кізки   надто  хитрі   вихватки,   щоб   за   цим   не   ховалася   якась нечисть.

    Майєтта йшла мовчки, вона поринула в ту задуму, що була ніби продовженням жалісливого оповідання і зникає тільки після того, як охопить усі тайники серця. Тим часом Жервеза звернулася до неї з такими словами:

    —  Невже так ніхто й не дізнався, що сталося з Шантфлері? Майєтта  не  відповіла.   Жервеза  повторила   своє   запитання,   шарпаючи її за руку і називаючи по імені. Майєтта, здавалося, прокинулася від своїх думок.

    —  Що сталося  з  Шантфлері? — перепитала  вона   машинально  і,  зробивши над собою зусилля, щоб зрозуміти суть цих слів, сказала швидко: — Про це ніколи  ніхто  не дізнався.— Після  паузи  вона додала: — Одні  казали, що бачили її, коли вона виходила з Реймса присмерком через ворота Флешамбо; інші — ніби це було на світанку, і вийшла вона старою брамою Базе.   Якийсь  жебрак  знайшов  її  золотий  хрестик,  вона  повісила   його  на залізному хресті в  полі, де  збирається ярмарок.  Саме ця дорогоцінність і занапастила  її  в  шістдесят   першому   році.   То  був   подарунок   красуня   віконта де Кормонтрей, її першого коханця.  Пакетта ніколи не розлучалася з цим  хрестиком, хоч  би  яких  злигоднів  вона  зазнавала.  Вона  дорожила ним,   як   своїм  життям.   І   тому,   коли   ми   дізналися   про  цю   знахідку,   всі вирішили, що вона померла. Однак є люди з Кабаре Ле-Вот, які твердять, нібито бачили її, коли вона боса, йдучи по камінню, простувала в Париж. Але   тоді   вона   мала   б   вийти   крізь   Вельську   браму.   Все   це   якось   не в'яжеться одне з одним. Або ж, я так гадаю, вона справді вийшла через Вельську браму, але мертва.

    —  Не розумію вас,— промовила Жервеза.

    —  Вель,— відповіла Майєтта з сумною посмішкою,— це річка.

    —  Бідна Шантфлері,— здригаючись, сказала Ударда,— втопилася!

    —  Втопилася!—повторила Майєтта.— Чи сподівався добряга Гіберто, коли  він  пропливав  під мостом Тенке  вниз  за  течією,  співаючи  в своєму човні,  що настане той день, коли його маленька Пакетта теж попливе під цим же мостом, але без пісні і без човна.

    —  А малесенький черевичок? — запитала Жервеза.

    —  Зник разом з матір'ю,— відповіла Майєтта.

    —  Бідний малесенький черевичок,— промовила Ударда.

    Ударда, огрядна й чутлива жінка, цілком задовольнилася б, позітхавши разом  з   Майєттою,   але  допитлива  Жервеза  не  переставала   розпитувати. — А страховище? — раптом спитала вона Майєтту.

    —  Яке страховище? — перепитала та.

    —  Маленьке циганське страховище, яке чаклунки залишили Шантфлері замість її дочки. Що ви з ним зробили? Сподіваюся, ви його теж утопили?

    —  Ні,— відповіла Майєтта.

    —   Як!   Тоді  спалили?   Це було б  справедливо — відьомське  поріддя.

    —  Ні те,  ні  друге, Жервезо.  Монсеньйор  архієпископ  зацікавився тим циганським  дитям,  вигнав  з   нього  біса,   охрестив  дитину  й  відіслав  її  в Париж, щоб там її поклали на дерев'яному настилі в Соборі богоматері, як підкидька.

    —   Ці  вже   мені   єпископи!—пробурмотіла   Жервеза.— Дуже  вчені,   то нічого й не роблять так, як інші. Ну, скажіть самі, Удардо, покласти чорта на настил для підкидьків!.. Це ж, безперечно, був чорт, ця маленька потвора. Ну, Майєтто, що ж з ним зробили в Парижі? Мабуть, жодна милосердна людина не захотіла його взяти.