Слава ЗСУ!

Спадкоємець
Марина Юрівна Дяченко

Сергій Сергійович Дяченко

Спадкоємець

ПРОЛОГ

Хлопчик сидів за скринею в запаху пилюки. Портьєри на вікні підносилися над його головою масивними курними колонами; у промені сонця кружляла розгублена біляста міль.

За вікном бряжчало залізо й тупотіли копита. Там чулися слова «вороги» і «війна»; тут, у домі, були батько й мати, домашні та надійні, як ці сонячні стовпи, що підпирали стелю…

Але старого він боявся. Старий був чужий і незрозумілий; у його присутності навіть рідні здавалися не такими, як досі. Мати й батько не звертали на сина уваги — начебто старий був хмарою, що заслонила від хлопчика сонце. Вони теж бояться старого — навіщо ж віддавати йому ЦЕ?!

Хлопчик плакав і злизував сльози. Та річ… Та чудова річ. Невже її більше не буде? І не буде свят, коли мама вийматиме її зі скриньки та дозволятиме йому — в нагороду за що-небудь — одним тільки пальцем ДОТОРКНУТИСЯ? І дивитися, дивитися, і стежити за сонячним зайчиком на стелі…

Вони говорили щось про іржаву цятку, якої, здається, все-таки нема. І ще про війну; хлопчик уявив собі цілий ліс зі списів, вузькі прапори, роздвоєні, як зміїні жала… Дуже багато гарних вершників, і приємно пахне порохом… І його батько всіх переможе.

Але чому старий тільки мовчить і киває?!

Мокрим від сліз пальцем хлопчик малював на скрині злі пички. Його лаяли, коли він малював злих. А тепер він з особливим задоволенням виводив перекошені роти з опущеними кутиками та насуплені брови: ну й віддавайте… Ну й нехай…

А потім золота річ блиснула на чужій долоні, на довгій долоні старого; тоді хлопчик не витримав, з плачем вискочив зі своєї схованки, ладний вихопити в старого іграшку, не зважуючись повірити, що цього разу його примхи не буде вдоволено…

— Луаре!!!

На материних щоках виступили червоні плями; щось суворо промовляв батько — але хлопчик і сам уже пожалкував про свій порив, бо старий пильно глянув на нього — довго дивився вивчав тим пронизливим поглядом. Дивно ще, як штанці залишилися сухими.

По дну прозорих, начебто скляних очей пробігла тінь; шкірясті повіки без вій кліпнули. Хлопчик скулився; старий перевів погляд на його матір:

— Ви назвали його на честь Луаяна?

За вікном гуркотіли куті чоботи, і грізний голос вигукував щось рішуче, командирське. Старий зітхнув:

— Коли один камінь зривається з вершини… Завжди залишається надія, що він втрапить у яму. І обвалу не станеться. Ми сподіваємося. Завжди.

Хлопчик схлипував, тер очі кулаками й чіплявся за рукав батькової куртки — а тому не бачив, як здивовано той перезирнувся з мамою.

Старий сумно посміхнувся:

— Твоя родина, як і раніше мічена, Соллю. Долею.

Мати перелякано підвела очі; батько мовчав і тримався за щоку, нібито його мучив зубний біль. Старий кивнув:

— Втім… Нічого. Дурниці. Забудьте, що я сказав.

Лише коли за старцем зачинилася двері, до почуття втрати додалося ще й полегшення.

Тепла долоня, в якій цілком тоне його рука. У тебе буде багато інших іграшок. Не сумуй, Денеку.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

…Ми нарешті в місті! Щастя, що ворота зачинилися за нашими спинами — а могли ж і перед носом, недарма Флобастер репетував і лаявся всю дорогу. Ми спізнювалися, тому що ще на світанку зламалася вісь, а вісь зламалася тому, що сонний Муха прогледів вибій на дорозі, а сонний він був тому, що Флобастер, не жаліючи смолоскипів, горлав мало не до ранку… Довелося завернути в кузню, Флобастер захрип, торгуючись із ковалем, потім плюнув, заплатив і ще раз вилаяв Муху.

Звісно, до вечора ні в кого вже не лишилося сили, щоб радіти: мовляв, ось ми встигли, ось ми в місті, й тут уже свято, штовханина, а чи те ще завтра буде… Ніхто з наших і голови не підвів, щоб помилуватися високими дахами з золотими флюгерами — тільки Муха, якому все дарма, раз у раз роззявляв назустріч дивині свого круглого маленького рота.

Головна площа була суцільно заставлена візками та наметами спритних конкурентів — у суворій боротьбі нам дістався куточок, в якому тільки й помістилося, що три наші візки. Ліворуч від нас отаборився мандрівний цирк, де в клітці під відкритим небом час від часу починав понуро ревти зморений ведмідь; праворуч розташувалися лялькарі, з їхніх розчинених скринь страхітливо стирчали дерев’яні ноги величезних маріонеток. Навпроти розмістився табір давніх наших знайомих, комедіантів з узбережжя — нам траплялося зустрічати їх на кількох ярмарках, і тоді вони відібрали в нас неабияку частку заробітку. Мешканці півдня жваво збивали поміст; Флобастер спохмурнів. Я відійшла вбік, щоб тихесенько пирхнути: ха-ха, невже старий розраховував тут бути першим і єдиним? Певна річ, на День Превеликої Радості сюди хто тільки не приб’ється — навіть із найдальшої далечіні… Дякувати, що умова лише одна.