Слава ЗСУ!

Цій незвичайній людині було тоді п’ятдесят дев’ять років. Сулла був досить високий на зріст, мав добру і міцну будову тіла, але йшов повільно і мляво, немов знесилений. До деякої міри це було наслідком тих оргій, яким він віддавався завжди, а тепер ще більше, ніж колись. Та головною причиною цієї млявості була виснажлива невиліковна хвороба, що наклала на його обличчя і всю постать відбиток тяжкої, передчасної старості.

Обличчя Сулли було справді жахливе. 1 не тому, що гармонійні і правильні риси його були грубі. Навпаки, високе чоло, зігнутий ніс, ніздрі, що роздувалися, наче у лева, владно випнуті губи досить великого рота робили обличчя Сулли навіть своєрідно гарним. Обрамлене густою рудуватою шевелюрою, воно оживлялося сіро-голубими очима — бистрими, глибокими, проникливими. Ці очі завжди таїли в собі й орлиний блиск і косий прихований погляд гієни. В кожному погляді цих очей, завжди лютих і владних, можна було прочитати жадобу влади і крові.

Але портрет Сулли, зображений нами, ще не виправдує епітета «жахливий». А Сулла був справді жахливий саме тому, що його обличчя було покарбоване якимсь бруднуватим висипом упереміш із білими плямами. Це робило його схожим на негра, обсипаного борошном, як сказав про нього один афінськйй жартівник.

Сулла входив до цирку повільно, наче людина, охоплена нудьгою. На ньому поверх білої гаптованої золотом туніки була надіта замість національної палли або звичайної тоги елегантна і також оторочена золотом яскраво-пурпу-рова хламида, сколота на правому плечі золотою застібкою, що сяяла проти сонця найдорогоціннішими самоцвітами. Зневажаючи весь рід людський взагалі, а своїх земляків особливо, Сулла був одним з перших у Римі, що вподобали носити замість римського одягу грецький.

Почувши оплески, Сулла скривив губи у злобній посмішці і подумав: «Аплодуйте, аплодуйте, дурні вівці!»

Тим часом консули дали знак починати видовище. Сто гладіаторів вийшли з темниць і строєм рушили по арені.

Попереду йшли ретіарій і мірміллон, які повинні були битися першими. Вони йшли спокійно, перемовляючись, хоч один з них от-от мав убити другого. За ними крокували дев’ять леквеаторів, озброєних тризубцями та сітками: вони повинні були накинути сітку на дев’ятьох секу-торів, озброєних щитами та мечами.

Слідом за цими дев’ятьма парами виступали тридцять пар гладіаторів. Вони мусили битися тридцять проти тридцяти і, таким чином, розіграти в малих розмірах справжню битву. Тридцять з них були фракійці, інші тридцять — самніти, всі молоді, вродливі і могутні чоловіки велетенського зросту.

Горді фракійці були озброєні короткими й загнутими на кінці мечами і невеличкими щитами квадратної форми з опуклою поверхнею. На головах у них були невеликі шоломи без забрала — озброєння їхнього народу, на плечах — короткі туніки багряного кольору, а поверх шоломів майоріло по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів Самнію, тобто короткі прямі мечі, закриті шоломи з полями, невеликі квадратні щити, залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і поножі для захисту лівої ноги. Вдягнені були самніти у голубі туніки, а шоломи їхні були прикрашені двома білими перами.

Процесію замикали десять пар андабатів у коротких білих туніках, озброєних лише короткими клинками, схожими більш на ножі, ніж на мечі. Опущені забрала їхніх шоломів були міцно закріплені і мали тільки маленькі нерівні відтулини для очей. Виставлені на глум, ці бідолахи мали битися один з одним, немов граючись в піжмурки. Вони повинні були звеселяти юрбу, аж поки служники цирку — лорарії — не примусять їх розпеченим пруттям стати впритул і вбивати один одного.

Сто гладіаторів обходили арену під оплески і вигуки натовпу, а минаючи місце, де сидів Сулла, вони підвели голови і за наказом їхнього хазяїна — ланісти Акціана — крикнули разом:

— Привіт тобі, диктаторе!

— Непогано, непогано! — сказав Сулла, звертаючись до тих, що оточували його, і оглядаючи колону гладіаторів досвідченим оком переможця в численних битвах. — Он які сильні і сміливі молодці! Вони обіцяють нам чудове видовище. Але горе Акціанові, коли вийде не так! Адже за п’ятдесят пар гладіаторів цей пройдисвіт узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерцій!

Гладіатори обійшли арену і, привітавши консулів, повернулись до темниць. На залитій ясним сонячним світлом арені лишилися віч-на-віч тільки двоє — ретіарій і мірміллон.

Запала глибока тиша, і всі погляди звернулися до двох гладіаторів, готових до бою.

Мірміллон, за походженням галл, був вродливий білявий юнак, рослий, спритний і сильний; на його голові був шолом, прикрашений срібною рибиною, на одній руці був невеликий щит, у другій він тримав короткий широкий меч. Ретіарій, озброєний лише тризубцем і сіткою, одягнений у просту блакитну туніку, стояв на відстані двадцяти кроків од мірміллона і, здавалось, обмірковував, як напасти на свого противника і накинути на нього сітку.