Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— А скажи мені, сестричко, чи ти чула що про Марка Валерія Мессалу Нігера, двоюрідного брата Валерії?.. Ми зустрічалися... бились... я його поранив... але ми дарували йому життя... Чи не знаєш ти часом, він одужав?

— Одужав, одужав!.. До нас дійшла чутка про твій великодушний вчинок... І Валерія зі слізьми вдячності благословляла тебе, коли Гортензій приїхав розповісти про це у віллу в Тускулі, де ми жили... Після смерті Сулли майже рік вона жила в своїй тускуланській віллі.

Цієї миті на вході до намету з’явився гладіаторський декуріон і сказав вождеві, що молодий воїн, який щойно прибув з Рима, неодмінно хоче з ним поговорити.

Спартак вийшов на преторій — так звався майданчик перед його наметом. Через те що табір гладіаторів був збудований за римським зразком, то намет Спартака стояв на підвищенні, і перед ним було залишене вільне місце для військового трибуналу, — місце, яке римляни називали преторієм.

Вийшовши з .намету, Спартак побачив не юнака, як йому доповіли, а підлітка років чотирнадцяти, в повному, надзвичайно красивому і багатому озброєнні.

Його плечі й постать майже до колін облягала срібна кольчуга з дрібних кілець. Прикрашений золотими бляшками поясок оперізував гнучкий стан хлопчика поверх панцира. Ноги були вкриті залізними поножами, зав’язаними -ззаду шкіряними ремінцями. На правій руці був залізний нарукавник, а на лівій висів невеличкий бронзовий щит, круглий і легкий, на опуклій поверхні якого були зображені рельєфні фігури і чудові візерунки. Замість перев’язі з правого плеча на лівий бік спускався масивний золотий ланцюжок, на якому висів невеличкий легкий меч. Голову хлопця покривав срібний шолом із золотою гадючкою ззаду, а з-під нього вибивалися кучері надзвичайно тонкого рудого волосся, що обрамляло гарненьке, зовсім дитяче, біле, мов алебастр, личко. Великі, кольору морської води мигдалевидні очі яскраво блищали і надавали цьому невинному женоподібному обличчю виразу сміливості, рішучості, що мало пасував до тендітної постаті хлопчини.

Спартак здивовано подивився на хлопця, потім глянув на декуріона, ніби питаючи його, чи це той воїн, який хотів з ним говорити. Декуріон ствердно хитнув головою, і Спартак здивовано спитав хлопця:

— То це ти хотів мене бачити?.. Хто ти такий?.. Чого хочеш?

Обличчя хлопця враз почервоніло, потім зблідло, і після короткого вагання він твердо відповів:

— Так, я, Спартак, я.

Потім, трохи помовчавши, додав:

— Ти мене не впізнаєш?

Спартак вдивлявся в чарівне тендітне обличчя, шукаючи в пам’яті якого-небудь спогаду, натяку, і відповів:

— Справді... здається... я десь тебе зустрічав... але де і коли?..

За цими словами настала мовчанка. Потім Спартак спитав хлопчика:

— Ти римлянин?

Хлопець заперечливо похитав головою, якось дивно посміхнувся і відповів:

— А твоя пам’ять не така сильна, як твоя рука, Спартак. f

Ця усмішка і слова ніби спалахом освітили пам’ять фракійця.

— О... чи це можливо?.. Присягаюсь Юпітером Олімпійцем! То ти?..

— Так, це я, Евтібіда, — відповів хлопець, вірніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла переодягнена грекиня. — Хіба я не була рабинею? Хіба я не бачила, як моїх рідних теж погнали в рабство? Хіба я не втратила батьківщини?..

Дівчина говорила зі страшним гнівом і силою, але останні слова ледве розбірливо прошепотіла.

— Я тебе розумію... розумію, — сумно промовив Спартак і подумав, напевно, про свою сестру.

Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, додав:

— Але ти квола жінка, яка звикла до життя, повного затишку й насолод... До чого ти придатна?.. 1 що ти хотіла б тут робити?

Дівчина вмить стрепенулася від гніву.

— Он як! — гукнула вона з такою силою, якої, здавалось, не можна було чекати від цієї слабосильної істоти. — Аполлон Дельфійський, просвіти його розум!.. Він нічогісінько не розуміє!.. Ах!.. Присягаюся Фуріями-месницями!.. Та кажу ж тобі, що жадаю помститися за мого батька, за моїх братів, за мою поневолену вітчизну, за мою юність, за моє сплюндроване життя, приречене на вічну ганьбу!!! І ти ще питаєш мене, що я зможу робити у вашому таборі?

Обличчя дівчини стало таким лютим, її прекрасні очі були такі страшні й гнівні, що Спартак, зворушений її незвичайним завзяттям, відчув себе майже винним. Він простяг дівчині руку і сказав:

— Ну нехай буде так... Залишайся в таборі. Бери участь у наших походах, наскільки зможеш, воюй разом з нами... якщо вмієш битися...

— Я вмію все... чого тільки захочу, — рішуче насупивши брови, відповіла дівчина і гаряче потиснула руку Спартака.

Попередня
-= 97 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!