Слава ЗСУ!

 СПЛЯЧА КРАСУНЯ

Ішов третій рік війни з гітлерівською Німеччиною. Наші війська саме визволяли Україну, і я попросив у редактора відрядження до частин Степового фронту, який наступав у моїх рідних місцях. Гляди, трапилася б нагода побувати у своєму селі. Згадувалися бачені інші, колись квітучі, а нині вщент випалені. Від тривожних думок стискалося серце: чи живі мої батьки?

Однак, не вдалося здійснити задумане. Снайперська куля, – призначена, вочевидь, комусь ціннішому, аніж я, – внесла свої корективи, влучивши мене на спостережному пункті командира дивізії. Поранення виявилося не дуже важким, але, через ускладнення після операції, опинився для лікування аж у Казахстані.

Був я ходячим хворим, тож частенько подавався за межі госпіталю-санаторію, блукав самотою околицями. Очі вбирали чужі краєвиди, спочатку незвичні й байдужі для серця.

Минали дні, потроху щось зрушувалось у мені, зі зашкарублих моїх фронтових рефлексій вилущувався хтось інший, схоже, довоєнний.

В уяві спалахували видіння давнішнього світу, без болю й крові. Майже ніяковів перед ним, пам’ятним – чистим і недосяжним. Із тамтешнього виднокругу шукав, мимохіть, пророцтв на подальше своє життя. Мов у незвичайному оптичному фокусі, – водночас близько, рукою дістати, і безкінечно далеко, – яснів вогник Надії: минуть мене на цій війні кулі, бомби, вогонь і вода. Чим заслужив – не знати, але впевненість не полишала, і сторожко чудувався: так оцей край – посвята моя в майбутнє? Тут оживу й увірую в призначення своє, непідвладне війні?

У свої двадцять три роки неначе ще раз долав перевал між юністю і змужнінням. Бо літа, відведені для цього природою, з їхніми думками і почуваннями, війна жужмом ув\'язала в один вузлик і закинула його подалі, взявши натомість свої акорди.

Ким я був тепер? Пасинком війни з її невитравною печаткою? Але ж настане колись день і почнеться випробування Миром! Серед людей, котрі не стріляли і не вмирали солдатами. Чи впізнаю між них себе?

Усе, увібгане колись до вузлика, розсотувалося, оживало пронизливо в душі, ще придатній, виходить, для подібних тонкощів. Бойовий офіцер-газетяр, де й поділися розмислість і рішучість мої. То мав збуджений і піднесений настрій по кілька день, а то опановували мною збайдужіння й відчуженість, ніби все моє минулося на стежках життя.

Збігло два тижні. Я відвідував процедурні кабінети, порпався у санаторній бібліотеці, грав у шахи, якими тут особливо захоплювалися чомусь ті, кому невдовзі знову було повертатися на фронт. Якось рука потяглася до записника – і склав я вірша. Читав, перечитував його – благенький! Але внаслідок з’явилося бажання, доки пам\'ять ще тримала живі образи, звірити паперу пережите за ці роки.

Сторінки зошита заповнювалися рядками, а в душі тамувалося сум\'яття. Здавалося мені, – чи не магія звіряння паперу? – що написане неухильно допроваджує межі, за якою остаточно з\'ясується сенс усього, що зазнав.

За тиждень, – поставивши останню крапку, – зі мішаним почуттям задоволення дивився на грубий зошит. Оправлений у рудий коленкор, він якимось побитом набув наді мною непояснимої влади. Списане моє життя видавалося справжнішим і багатшим за реальне, хоч було його блідою тінню. Йому, паперовому, не страшні стосот смертей, які вичікували на мене. Раптом, добачив у ньому претензію заступити моє місце на цьому світі, здатність наврочити недобре. Хоч і маячня, але засунув зошита в тумбочку, подалі з очей.