Слава ЗСУ!

- Ай, Олено, до чого тут вібрація? А як же ти тоді змогла визначити висоту підвалу?

- Ну не знаю, я ж не психіатр, - промовила Олена. – Якби тут був той психіатр, то він би пояснив тобі зрозуміліше, ніж я.

Олена лягла на диван.

- І що, - поцікавився Назар, - ти завжди боїшся ходити по усім поверхам вище другого?

- Ну звісно ж, ні. Просто якось моторошно стає, як подумаєш, що під тобою метрів з десять пустоти.

Назар почув кроки.

- Здається, хтось прийшов? – запитав він Олену.

Олена знизала плечима.

- Піду подивлюсь. А ти лежи поки, звикай до нової підлоги, - посміхнувся Назар.

Назар зайшов у першу кімнату. На ліжку досі незворушно сидів дід.

- Ви чули кроки, чи мені здалося? – запитав Назар.

Дід нічого не відповів.

Назар вийшов з кімнати і пройшов на кухню. На кухні біля столу стояла жінка і місила тісто.

- Добрий день, - промовив Назар.

- Доброго дня, - здивовано промовила жінка. – А ви…

- Ми студенти… Я та моя подруга. Ми попросилися ночувати в того дідка. І здається, він нам дозволив…

Жінка посміхнулась.

- Добре, що хоч хтось в цьому домі вміє розмовляти, бо я вже мало з глузду не з‘їхав.

- А ви намагалися розмовляти з дідом? – засміялась жінка.

- Так, а що, не треба було?

- Він же німий! Але все добре чує.

- Ну, звідки нам було знати, - посміхнувся Назар.

- Він німий з тих пір, як прийшов з в’єтнамської війни, - пояснила жінка.

- Війна – це страшно, - сідаючи на табуретку, промовив Назар.

- Ні, він не на війні втратив дар мови. А вже у госпіталі. В нашому місті.

- А чого так? – здивувався Назар.

- Кажуть, він бачив духів у госпіталі.

- Хто каже? – поцікавився Назар.

- Він каже, - посміхнулась жінка. – Каже, що вони, навіть, забрали частину його руки.