Слава ЗСУ!

- Ну я ж вам не графиня…

- Боже мій, які казки.

Олена встала зі стільця.

- Я так розумію, що з Еммою Красовською теж нема сенсу розмовляти. Вона мені скаже теж саме?

- Звичайно. Лише правду.

- І заяву про зникнення подруги теж не писатимете.

- Вона нікуди не зникала.

- Шкода, - зітхнувши, промовив слідчий. – Якби ви написали заяву, пошуки були б набагато активнішими з нашої сторони.

- Я не хочу, щоб ви її шукали, - промовила Олена.

- Пані Карпова, - засміявся слідчий. – Обережніше з такими висловами. Ми ж можемо вирішити, що це ви з нею щось зробили.

Олена посміхнулась.

- Ні, не я.

Олена вийшла в коридор. Біля дверей стояла Емма.

- Ну що, мені треба заходити? – запитала Емма.

- Та ні. Досить з того, що вони про мене думають, що я божевільна.

- Що ти їм казала?

- Намагалась пояснити, що вона зникла у замку, може, знайшла свого графа… І сидить, не може натішитись камінцем.

- Вона має бути щасливою. Вона ж розгадала всі таємниці, які хотіла. Отримала свій камінець. Я щиро вірю, що вона – щаслива, хоч і у такий спосіб.

Прозорий зимовий ранок. Було ясно. Злегка сніжило. Сонце вже піднялося з-за обрію і ненаситно поглинало в себе ніч, освічуючи все довкола жовтогарячим полум’ям. Два вершники прямували дорогою вздовж лісу, вдивляючись у далекий-далекий схід.

- Я можу їхати на схід вічно, - прошепотів Олександр, не відводячи очей від палаючого сонця.

- Ми заїхали вже так далеко, - оглядаючись, промовив Венецій.

Олександр відірвався від палаючого сонця і подивився навколо. Венецій підняв очі до неба. Було так рано, що можна було розгледіти зірки. На світло-голубому небі вони були прозорі, неначе крижані.

- Невже може бути щось прекрасніше? - зачаровано прошепотів Венецій.