Слава ЗСУ!

Ірина знову весело засміялась.

- Слухай, Еммо, - продовжила вона. – У мене є лише один телефонний дзвінок. Оскільки я подзвонила тобі, то ти вже передзвони моїм батькам. Скажи, що в мене все добре. Гаразд?

- А чого ж сама батькам не подзвонила?

- Бо я хотіла тебе почути! – голосно промовила Ірина. – Я знала, що ти єдина, хто мене зрозуміє. Ти ж моя найкраща подруга. Я тепер в Італії, а ти там… Краще б ти замість мене поїхала.

- Ірино, ти при своєму розумі? Ти часом номером не помилилась? Головою не вдарилась?

- Ну все, люба подруго, - промовила Ірина. – Я тебе дуже люблю! Тому і подзвонила тобі, а не батькам! Розумієш?

- Ні, - вперто відповіла Емма.

- Все, час вийшов. Бувай.

Емма поклала трубку і розгублено подивилась на Ліну.

- Хто це був? – запитала Ліна. – Це Ірина?

- Так, - відповіла Емма. – Тільки якась дивна…

- А чого вона тобі подзвонила?

- Не знаю… Але у неї був лише один дзвінок, і вона обрала мене…

- Ти думаєш, вона розкаялась?

- Навряд, - відповіла Емма. – Може, щось сталося…

- Тобто?

- Мабуть, вона не могла говорити. Може, хтось прослуховував розмову, - промовила Емма.

- І тому вона подзвонила тобі, бо знала, що це викличе у тебе підозру, - доповнила Ліна.

- І тому вона називала мене найкращою подругою. Щоб я зрозуміла, що щось не так.

- А де вона зараз? – запитала Ліна.

- В Італії, на конкурсі, - відповіла Емма. – Вона сказала, що краще б я поїхала замість неї. Може, цим вона хотіла сказати, що їй там погано.

- Зачекай, - промовила Ліна, взявши в руки мобільний.

Емма сіла на диван і уважно подивилася на Ліну.

- Вікторіє, привіт, - промовила Ліна в трубку.

- Привіт, Ліно, як справи?