Слава ЗСУ!

Він знервовано переносив слухавку від одного вуха до іншого: «Ні… послухай, мені треба забиратися звідси; вони вже, певно, відстежили номер… так, я знаю, що це було жахливо, але тепер все вже позаду… О БОЖЕ! ВОНИ ВИЛАМУЮТЬ ДВЕРІ!» Він пожбурив телефон об підлогу і почав волати: «Ні! Не чіпайте мене! Я не винен! Це все Дюк! Богом клянуся!» Він запустив телефоном в стіну, потім нахилився до нього і продовжив кричати: «Ні, я не знаю де вона! Напевно повернулась в Монтану. Вам ніколи не схопити Люсі! Її тут нема!» Він ще раз вдарив апарат, потім підняв трубку і протяжно застогнав, тримаючи її за фут від себе. «Ні! Ні! Тільки не цією штукою!» Він заверещав. Потім жбурнув телефоном об землю.

«Що ж,» спокійно промовив він. «Це все. Після цього вона, певно, ріже собі вени.» Він посміхнувся. «Так, мабуть ми вже ніколи не почуємо про Люсі.» Я звалився на ліжко. Його вистава добряче струсонула мене. Я навіть подумав був, що він дійсно збожеволів і повірив, що на нього напали невидимі вороги.

В кімнаті знову запала тиша. Він повернувся в своє крісло і продовжив перегляд «Місія неможлива», крутячи в руках люльку для гашишу. Вона була порожня. «Де опіум?» запитав він.

Я кинув йому сумку. «Будь економним,» попередив я. «Це остання порція.» Він пирснув. «Як твій адвокат,» сказав він, «раджу тобі не хвилюватись.» Він кивнув у напрямку ванної. «Дістань маленьку коричневу пляшечку з мого набору для гоління.»

«А що там?»

«Адренохром,» відповів він. «Багато не бери. Тільки одну маленьку крапельку.» Я відкрив пляшечку і вмокнув у неї сірник.

«Десь так,» сказав він. «Проти цієї штуки мескалін здається звичайним лимонадом. Ти просто збожеволієш, якщо перебереш.» Я лизнув кінчик сірника. «Звідки в тебе ця штука?» запитав я. «Такого ніде не купиш.»

«Не важливо,» відповів він. «Чистий, як сльозинка.» Я сумно потрусив головою. «Господи! Що за виродка ти захищав цього разу? Цю річ можна добути лише з…»

Він кивнув.

«Адреналінових залоз живої людини,» сказав я. «Обов’язково тільки з живої, з трупа буде вже не те.»

«Я знаю,» відповів він. «Але в того чувака взагалі не було грошей. Він був з секти сатаністів. Він пропонував людську кров – сказав, що мене вштирить так, як ніколи в житті,» він зареготав. «Я думав, він жартує, тож попросив його роздобути унцію чистого адренохрому – або й просто свіжу адреналінову залозу, щоб пожувати.» Я почав відчувати дію цієї шняги. Перша хвиля нагадувала суміш мескаліну та метедрину. Певно піду скупаюсь, подумав я.

«Так,» продовжував мій адвокат. «Вони звинувачували того хлопця в розбещенні неповнолітніх, але він клявся, що не робив цього. ‘Для чого мені трахати дітей?’ стверджував він; ‘Вони ж занадто маленькі!’» Він стуснув плечима. «Боже, що я можу сказати? Навіть клятий перевертень має право на адвоката… Я не посмів йому відмовити. Він міг запросто розпанахати мене й вирізати шишковидну залозу.»

«А чому?» сказав я. «Він міг запросто найняти Мелвіна Беллі.» Я струсонув головою, втрачаючи дар мови. Я почувався так, неначе мене підключили до 220-вольтової розетки. «Чорт, нам треба дістати такої срані,» нарешті промимрив я. «Просто зжерти по жмені й чекати, що буде.»

«Дістати чого?»

«Екстракту шишковидної залози.» Він глянув на мене. «Звісно,» сказав він. «Гарна ідея. Одна затяжка тією хуйнею перетворить тебе на щось таке, про що не пишуть навіть в медичних енциклопедіях! Мужик, твоя голова розпухне, мов кавун, ти набереш сто фунтів за дві години… з’являться кігті, кровоточиві бородавки, а потім в тебе на спині виросте шість здоровенних волохатих цицьок…» Він категорично мотнув головою. «Чувак, я згоден спробувати все, що завгодно; але ні за яких обставин навіть не доторкнусь до шишковидної залози. Минулого Різдва хтось подарував мені кущик дурману – корінь важив щось із два фунти; річний запас – але я зжер усе за двадцять хвилин.» Найменша заминка виводила мене з себе, мені захотілося схопити його за горлянку й примусити говорити швидше. «І!» Випалив я. «Дурман! Що було далі?»

«На щастя, більшу частину я відразу ж виблював,» сказав він. «Але навіть при таких розкладах я осліп на три дні. Господи, я не міг навіть ходити! Моє тіло перетворилося на віск. Я був просто в какашку, тож їм довелося затягувати мене на ранчо тачкою… казали, що я намагався говорити, але пищав, мов єнот.»

«Неймовірно,» сказав я. Я вже майже не чув його. Мене так плющило, що руки, котрі лежали на ліжку, не слухались мене і автоматично висмикували покривало з-під мене. П’ятки загрузли в матраці, а коліна просто спаралізувало… я відчував, як очі почали вилазити з орбіт.