Слава ЗСУ!

Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.

Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.

Вони сидiли й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги — i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти…

Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею — такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.

— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?

— Та чого там, — не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.

— Дякую, — зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очi, — це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.

"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.

— Прошу, заходьте! — пiдвiвся Христофор назустрiч.

— Дякую, я вже зайшов, — ?речно вклонився чоловiк.

— Сiдайте, будь ласка, — запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домiвкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:

— Я вам часом не заважаю?

— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, — почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.

— Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, — усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.

— Василь, — почервонiв Васько теж.

— Христофор Тюлькiн, — ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого мiста?

— Вгадали, добродiю, я iз столицi.

— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще — iз самої столицi!

— О! — мовив загадково чоловiк, — Це велика таємниця! — I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!

— Ой, ну скажiть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нiкому-нiкому! Слово честi!

Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:

— Коли так — скажу: я — всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — I академiк стомлено зiтхнув.

Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:

— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.

Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.

Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:

— Все, що ти розповiв, — правда?

— Найправдивiша правда! — вдарив себе в груди Тюлькiн.

Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!