Слава ЗСУ!

Поминаючи такі неприємності, як тиск німецьких чинників, щоб відкликати проголошення незалежности, що самозрозуміло виключалося в колах ОУН, але що насувало політичні небезпеки відносно тих членів уряду, котрі не належали до революційного руху; залишаючи на боці прикрий обов'язок заступника голови звільнити міністрів, які, обіймаючи пости, інакше уявляли собі загальне і своє становище в цій акції, — якраз в тій ситуації, передусім у функціях відповідального речника Тимчасового правління, виявилася найбільше наглядно імпровізованість і провізоричність політичної постановки на цьому відтинку. Вивезений німцями Я. Стецько уповноважував свого заступника переставляти уряд на підпільну дію, одначе, як пише Ребет при нагоді рецензії на книжку Р. Ільницького: «Deutschland und die Ukraine» — «уряд не пішов у підпілля тому, що цієї ідеї практично організація не підтримала» («Книжка про найновішу нашу історію» — «Український самостійник», квітень 1957). В організації, яка була вірна своїм принципам, але не мала точно виробленого плану дії на випадок зміненої ситуації, і яка, зовсім зрозуміло, в новій дійсності мусіла концентрувати головну увагу на самозбереженні, — властиво вже не було інтересу до інституції що, попри принципові настанови, на ділі деякою мірою сповнила ролю експерименту, який довелося численним співучасникам подій досить дорого оплатити. У конкретному випадкові мало воно і для видного тоді ставленника ОУН в уряді особисті пов'язання. Остереження Ребета з боку тодішнього проводу ОУН про плян арештів ґештапом, не мало в той час великого конкретного значення, якщо не було в терені практичної підтримки з боку організаційної сітки. Цього не сталося, мабуть, не з наміром, але «організація не запропонувала в цьому випадку перейти в підпілля, хоч такі сугестії підписаний висував» — як згадує Л. Ребет у вище названій рецензії. В нез'ясованій ситуації наступили дуже численні арешти, які припали передусім на долю тих, хто були «відставлені» до «леґальщини», яка, зрештою, взагалі не була легальною. Вже в той час, як і наступних років, перебування учасників визвольного руху у справжньому підпіллі давало більше почуття особистої безпеки і активної самоохорони, ніж «овобідне» ходження по світі.

Цей епізод для Ребета, як і для багатьох інших, закінчився німецьким концентраційним табором, що протривав понад три роки.

*

Три роки і добрих кілька місяців (частина 1935 до початку 1939 років) тривало також головування Лева Ребета у Крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ, із осідком у Львові. Тут треба сказати, що незалежно від реальних фактів, поданих у нарисі, у вузьких рамках не легко точно віддати саму атмосферу того часу, коли сталася перша приголомшлива криза націоналістичного руху, із загрозою для самого існування ОУН на ЗУЗ. Важко сказати, котрий із чинників після розгрому ОУН польською поліцією 1934 року був серйозніший і критичніший для дальшої підпільно-визвольної дії: організаційно-технічні ліквідації і розбиття провідних кадрів у наслідок масових арештів і компромітуючих «всипів» «гори», за цілковитої здеконспірованости тих, хто ще залишився на волі, чи провал з'ясованої у спогаді концепції т. зв. «перманентної революції», що приніс і в найчесніших колах членства ОУН політичне заламання, зневіру і безперспективність, тимбільше, що загально в суспільстві, зокрема в інтеліґентських колах, загострилося тоді засудження підпільної боротьби. Не зупиняємося тут окремо на явищах страху перед польським терором, що дало у наслідку всілякі «ідеологічні» надбудови для виправдання дезактивізації заляканих. У всякому разі, одним із найприкріших симптомів часу було нав'язування контактів із наново вишукуваними людьми, з яких відносно не мала черга відмовлялася від участи в роботі ОУН. Хоч по терені люди краще збереглися, ніж у центрі, проте брак зв'язків, розгубленість, непевність, переконання, що організація перестала існувати, недовір'я і провокаційні підкопи польських поліційних органів — створювали в один час враження повної безнадії; для визнавців націоналістичної ідеї «валився світ». Як це сприймали люди, котрі почували себе на життя і смерть зв'язаними з націоналістичним рухом, і які одиноку перспективу української визвольної справи бачили в конечності дальшої дії ОУН, — нехай проілюструє тут один своєрідний випадок, коли молода дівчина, учасниця визвольної боротьби того часу, просячи Бога, щоб зберіг організацію, в заміну пропонувала свою готовість прийняти на себе будь-які особисті удари і зректися щастя на все життя. У такому становищі загального занепаду ОУН, логічно на перше місце мусило висуватися питання, де причини загрозливого провалу і як діяти далі, щоб охоронити організацію перед подібними ситуаціями, чи точніше — взагалі рятувати і наново оживляти підпільний рух. Висновки і пляни Ребета, як голови Крайової екзекутиви ОУН, затверджені в особистій зустрічі з полк. Є. Коновальцем, у численних випадках на місцях натрапляли на опір. Переставка з екстенсивних, зовнішньо ефектовних акцій на переоцінку настанов і прийомів, на внутрішню перевірку снаг і, передусім, на відбудову стійких, випробуваних і загартованих кадрів; на підмурування сили організації ґрунтовною виховною вишкільною роботою, що впоювала б свідомість труднощів і витривалість на довшу мету; далі, на застосовування різних засобів для того, щоб легкодушно не віддавати людей на знищення, — усе те не зовсім збігалося з напрямом розбурханої в попередньому етапі патріотичної стихії; воно видавалося щонайменше «не досить революційним», якщо не зовсім «опортуністичним». Люди, що залишилися поза мурами тюрем, уважали подекуди за вимогу своєї революційної чести дати доказ, що вони не гірші за своїх товаришів-«тюремних героїв», чи, передусім, продемонструвати, що ОУН все таки й далі існує. З політичного становища, з огляду на народні маси, які симпатизували націоналістичному рухові, — це останнє прагнення, очевидно, не було без значення. І тому в цьому напрямі й були деякі відхилення у «холодному» плянуванні нового голови КЕ ОУН. Одначе в принципі, головно на початках реорганізації, коли кожня нагода для ширших арештів могла спричинити дальшу ліквідацію решток розконспірованого членства ОУН, — гучні демонстративно-маніфестаційні акції були відсунені на дальший плян. Якийсь час, доки не виявилося, що і в глибшій організаційно-виховній та вишкільній роботі, у ґрунтовній підготові і в раціональній мобілізації сил також може бути революційно політичний зміст; доки люди не вжилися в новий стиль роботи — нова постановка сприймалася часом важкувато. З власного пережиття пригадується конфлікт щодо юнацького відтинка, на якому я, колись у стрийській окрузі, а потім у Крайовій екзекутиві виконувала функцію референта. Тут перш за все треба відзначити, що через брак формально визначених твердих меж віку, в Юнацтво ОУН з часом стали потрапляти навіть і 12-літні діти, або не набагато старші переходили прямо в організаційні кадри. Щоправда серйозніших жертв чи «скандалів» на цьому відтинку майже не бувало. Одначе тепер, із загальним загостренням польського поліційного терору, силою факту в загрозливому становищі опинився і цей відтинок організаційної підбудови. Тому одним із перших пунктів реорганізаційної програми нового голови КЕ було скріплення безпеки організаційного доросту, тобто юнацтва. Тут ішлося передусім про обов'язкове піднесення долішньої і горішньої меж віку в Юнацтві, з розмежуванням молоді на доріст і властиве Юнацтво; далі йшло застосування повної анонімности в нижчих річниках, що на практиці полягало в майже індивідуальній, маскованій виховній роботі старших товаришів із окремими юнаками, без уживання фірми «Юнацтва ОУН». Це, крім безпеки, мало на меті ще й скріпити серйозність і політичну відповідальність, та якнайдбайливіше протидіяти проявам молодечої легковажности і поверховости щодо завдань, які вповні усвідомлюється тільки в зрілому віці. Була теж заборона послуговуватися будь-яким писаним словом, та інші деталі технічного порядку. Хоч такі напрямні були подиктовані конечністю, але їх реалізація спричинила труднощі, бо зміни в методиці частково позбавляли змоги застосовувати виховно-помічні символи та деякі психологічні, стимулюючі чинники романтичної натури. У всякому разі, довготривалий спротив референта Юнацтва закінчився з боку голови КЕ наказом, який кінець кінцем мусів бути виконаний, а пара наречених замалим не розійшлася з остаточним «крахом». Отож і не дивно, що подібно до цього, якоюсь мірою в силу інерції, тут і там, і серед інших відповідальних керівників організаційної роботи спершу без захоплення сприймалося таке «раціоналістичне» новаторство в революційних методах. Тоді важко було уявити собі, як можна «робити революцію», не видаючи друком і не передаючи «з рук до рук» підпільної літератури; як можна працювати без будь-яких записок, і т. д. Що робилося після відбудови організаційної мережі, і як розвивалися нові політичні явища і тенденції, про це якоюсь мірою сказано в нарисі, при чому одначе трудно виразно унаочнити, що означало у тих умовах само вже тільки відбудовування і збереження апарату, який, не мавши відповідних резерв, раз-у-раз проривався і засадничо утримувався індивідуальними, особисто сильно обтяжливими контактами. Люди на відповідальних організаційних постах, замасковані на якихось «заняттях», жили, щоправда, легально (бо в тому часі інших можливостей на довшу мету не було), але практично замкнені тільки в сфері своїх ділових зв'язків, оддалік від зустрічей з більшими скупченнями людей у нормальному товариському, суспільному чи культурному житті, — залишалися роками особисто майже ізольованими. З часом деякі запальні опоненти, що, зрештою, віддано і жертовної несли важкий тягар дуже утрудненої роботи, — на неблискучо, але постійно і доосновно скріплюваному організаційному ґрунті, на живому людському капіталі побачили, наскільки виправдує себе такий стиль роботи. А втім, життя і потреби з низів насували свої природні корективи.