знайди книгу для душі...
— Не залякуйте! Но залякуйте! Я не з лякливих. Сказав — гаплик! Відповідати більше не буду. Арівідерчі. — Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки не лякливий.
Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:
— Ну, що скажеш?
— Скажу, що цей Шипуля кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якесь відношення таки має. Принаймні мені так здалося.
— Мені теж.
— Але довести це буде важко. Його хтось проінструктував.
— О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати... Що всі оті його юридичні «пасажі» — з чужого голосу.
— Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, «домашня заготовка». «Награний варіант», як у футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
— Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
— Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
— Ти гадаєш, що тут пахне великими справами?
— Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
— Ти знаєш, я теж подумав про це.
— Цей Шипуля, звичайно, хлопець обмежений, ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що поняття не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
— Ех, Женя, Женя! Що ж з ним сталося, бідолагою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і...
— Не думаю, щоб...
— І я не думаю, але...
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
— Женя знайшовся!
— Що? Як? Де?
— Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
— Ну, слава богу! Живий! — полегшено зітхнув капітан.
РОЗДІЛ VIII
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж з ним сталося.
Попрощавшися з капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: «Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби... Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться...»
Що ж це справді робиться на світі?!.
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомісць з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон.
Женя зняв трубку.
— Алло.
— Попроси, будь ласки, тата, — почувся хриплуватий голос.
— Тата нема. На роботі.
— Тоді маму.
— І мама на роботі. А... що таке?
— Нічого. Тоді іншим разом. Це з будинкоуправління. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
— Хто там?
— Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! — почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десяти.
— Що таке? — тремтячим голосом спитав Женя.
— Женя? Кисіль? — повторив хлопчик.
— Я, — ледь вимовив Женя.
— Вийди у скверик, там тебе чекають.
— Хто? — похолов Женя.
— Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
— А... а що таке?
— Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін.
Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, — значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав... Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у дірочки диска, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: «Коли що — негайно дзвони».
Залунали часті гудки — зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято.
«А чого я боюсь? — нарешті подумав він. — Зараз день, Сонце сяє, людей повно. Коли що — кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана... Я ж сам нічого робити не збираюсь. А пропустити таку можливість щось дізнатися про Вітасика — боягузство і нікчемність. Треба йти!»