Слава ЗСУ!

— Не залякуйте! Но залякуйте! Я не з лякливих. Сказав — гаплик! Відповідати більше не буду. Арівідерчі. — Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки не лякливий.

Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:

— Ну, що скажеш?

— Скажу, що цей Шипуля кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якесь відношення таки має. Принаймні мені так здалося.

— Мені теж.

— Але довести це буде важко. Його хтось проінструктував.

— О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати... Що всі оті його юридичні «пасажі» — з чужого голосу.

— Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, «домашня заготовка». «Награний варіант», як у футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.

— Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.

— Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.

— Ти гадаєш, що тут пахне великими справами?

— Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.

— Ти знаєш, я теж подумав про це.

— Цей Шипуля, звичайно, хлопець обмежений, ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що поняття не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.

— Ех, Женя, Женя! Що ж з ним сталося, бідолагою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і...

— Не думаю, щоб...

— І я не думаю, але...

Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:

— Женя знайшовся!

— Що? Як? Де?

— Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.

— Ну, слава богу! Живий! — полегшено зітхнув капітан.

РОЗДІЛ VIII

Викрадення.

І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж з ним сталося.

Попрощавшися з капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: «Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби... Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться...»

Що ж це справді робиться на світі?!.

Вітасик зник, Граціанські зникли, натомісць з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?

Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.

Несподівано задзвонив телефон.

Женя зняв трубку.

— Алло.

— Попроси, будь ласки, тата, — почувся хриплуватий голос.

— Тата нема. На роботі.

— Тоді маму.

— І мама на роботі. А... що таке?

— Нічого. Тоді іншим разом. Це з будинкоуправління. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.

Женя поклав трубку.

Минуло кілька хвилин.

І раптом почувся дзвінок у двері.

Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.

— Хто там?

— Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! — почувся незнайомий хлопчачий голос.

Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.

По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десяти.

— Що таке? — тремтячим голосом спитав Женя.

— Женя? Кисіль? — повторив хлопчик.

— Я, — ледь вимовив Женя.

— Вийди у скверик, там тебе чекають.

— Хто? — похолов Женя.

— Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.

— А... а що таке?

— Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.

Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін.

Що це? Хто це?

Низенький, в окулярах, — значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?

Але ж капітан попереджав... Треба порадитися.

Ледве попадаючи пальцем у дірочки диска, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: «Коли що — негайно дзвони».

Залунали часті гудки — зайнято.

Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято.

«А чого я боюсь? — нарешті подумав він. — Зараз день, Сонце сяє, людей повно. Коли що — кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана... Я ж сам нічого робити не збираюсь. А пропустити таку можливість щось дізнатися про Вітасика — боягузство і нікчемність. Треба йти!»