Слава ЗСУ!

Ваш були приголомшені.

— Як?! Ти ж... спав... Я сама бачила.

— Не спав. Я можу повторити все, що ви говорили. І я безжально повторив. Все, що бачив і чув.

Вони обоє враз похилилисяся, стали наче менші. Як оті надувні дитячі іграшки, з яких випускають повітря. Першим опанував себе Борис Борисович:

— Синку! Любий! Я не можу тобі всього пояснити. Ти ще занадто малий...

— То були гроші? Ваші? — спитав я.

Я якось не зміг сказані «твої», але воно прозвучало наче «ваші», тобто «твої» й «мамині». Він не одразу відповів.

— Чи дорогоцінності? Скарб? — спитав я.

Він ще мовчав.

— Але то не чесно зароблений скарб. Ніхто не ховав у гною чесно зароблене. — сказав я.

І раптом... Раптом він розмахнувся і вдарив мене. Дав такого ляпаса, що голова моя хитнулася, і я щокою торкнувся плеча.

— Щеня! Як ти смієш так говорити з батьком?!

У мене потемніло в очах і перехопило подих. Мене ніколи не били батьки. Ніколи. Не те що по обличчю. Взагалі. Ти ж знаєш.

— 3-злочинець! 3-злодій! — зціпивши зуби, проказав я, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Він замахнувся, щоб знову вдарити, але не вдарив, схопив себе рукою за волосся, судорожно почав чухати пальцями голову.

Елеонора Іванівна все ще затуляла собі долонею рота і тільки хиталася розпачливо усім тілом.

Борис Борисович скривився плаксиво:

— Що ми, їй-богу!.. Що ми... Хіба зараз до того... Пробач, синку... Я не хотів... Рука зірвалася. Ти ж не хочеш нещастя своїм батькам? Правда? Нещастя батьків — це ж і твоє нещастя. Тільки не питай зараз нічого. Завтра я тобі все розкажу, все поясню.

— Віддайте все самі... Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно, — повторив я слова діда Гогоні.

Борис Борисович скрушно похитав головою:

— Що ти говориш, синку? Що віддати? Ти ж бачив — усе забрали.

— Хто?

— Ну, не міліція ж… Міліція капронові панчохи на голову не натягає.

— А звідкн вони дізналися?

— Якби я знав...

— А хто сьогодні вранці приїздив? «Волгою»?

Вони перезирнулися.

— А звідки ти взяв, що хтось приїздив? Хто тобі сказав? — на вилицях Бориса Борисовича випнулися жовна.

— Сам бачив. — збрехав я, щоб не видавати діда Гогоню.

— То... то... друзі наші... хотіли допомогти... Але тобі зовсім ні до чого вплутуватися у дорослі справи. Головне, синку, затям — нікому в світі ти не повинен говорити того, що відбулося сьогодні вночі. Розумієш, нікому! — Борис Борисович спрямував вказівний палець прямо мені в обличчя.

— Вітасику, любий, ти ж розумієш, від цього залежить наше життя, — подала нарешті голос Елеонора Іванівна.

— А про життя свого сина ви подумали? Що з ним буде, як вас заарештують? — я подивився спершу на неї, тоді на нього.

— Ну досить, досить на сьогодні розмов! Досить! — замахав руками Борис Борисович. — Всім спати! Поговоримо завтра вранці.

— Так. Я ледве тримаюся на ногах, — кволим голосом промовила Елеонора Іванівна.

Проте це не завадило їй досить спритно підхопитися і майже побігти стелити мені постіль.

І от я вже лежу на отому твердому тапчанчику біля вікна і прислухаюся до тихих приглушених голосів у сусідній кімнаті. Про що вони говорять, мені не чуть. Раз у раз проривається тільки голос баби Манефи: «О господи! Це ж треба! Страх господній!»

Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає. Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.

Я вже починаю засипати, аж тут в кімнатку заходить Елеонора Іванівна.

— Ти не спиш? — вона торкає мене рукою за лоба. — О боже! В тебе температура! Ти захворів.

Вона швидко виходить, через хвилину повергається із склянкою в руках.

— Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.

Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.

Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:

— Спи, мій любий! Все буде гаразд!

Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось скачати, але не можу, бо раптом починаю кудись пропалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю...

РОЗДІЛ XIX,

у якому знову ж таки переривається розповідь Вітасика Дорошенка

на короткий час, щоб читач зміг побувати на допиті Валери Лобуренка.

— Як ви опинилися в лісі?

Валера сидів у кабінеті капітана Горбатюка, на стільці навпроти його столу. Хлопець уже опанував себе і навіть набрався нахабства дивитися на капітана зухвало і зверхньо.