Слава ЗСУ!

Аби завершити почату справу, Сайрес Сміт прибудував у кутку двору голубник. Там колоністи поселили дюжину голубів, що гніздилися на високих скелях. Голуби швидко звикли повертатись увечері до свого нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж горлиць - їхніх родичів, - котрі до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті настав час скористатися оболонкою аеростата й нашити з неї одягу та білизни; справді, зберігати тканину, аби ризикнути покинути острів і наосліп полетіти на наповненій теплим повітрям кулі над, так би мовити, безмежним морем, могли лише люди, позбавлені будь-яких засобів до існування, а Сайрес Сміт, як чоловік розумний і тверезий, не міг про це й думати.

Отож треба було переправити оболонку кулі до Гранітного палацу, і поселенці перш за все взялися переробити свого важкого возика на легшого й зручнішого. Тепер вони змайстрували справжнього досить зручного воза, але їм бракувало тяглової сили. Невже на острові не знайдеться жуйних тварин, які могли б замінити коня, осла, вола чи корову? Ніхто не міг відповісти на таке питання.

- Що не кажи, а тяглова худоба нам дуже знадобилася б, - уголос міркував Пенкроф, - поки Сайреє Сміт не збудує платформу з паровим двигуном або й паровоза, - адже ми напевне діждемося дня, коли від Гранітного палацу до порту Повітряної Кулі проляже залізниця з віткою до гори Франкліна!

Простодушний моряк щиро вірив у те, про що говорив! О, уяво, ти всемогутня, коли тебе живить глибока і щира віра!

Та не треба перебільшувати: моряка задовольнила б яка завгодно тяглова тварина, а оскільки Провидіння виявляло до Пенкрофа певну прихильність, то й цього разу воно не примусило його довго чекати своєї ласки.

Якогось дня, точніше, 23 грудня, раптом почувся крик Наба, а за ним - гучний собачий гавкіт. Поселенці, що якраз працювали у Комині, кинулися на крик, побоюючись, чи не трапилася біда.

І що ж вони там побачили? А те, що дві росляві чудові тварини - самець і самка - необачно заблукали на плоскогір’я, - міст не був зведений. Вони.скидалися і на коней, і на віслюків; стрункі, буланої масті, з білими ногами й хвостом, з чорними, як у зебр, смугами на голові, шиї й тулубі, тварини спокійно, нічого не боячись, попаски підходили щораз ближче і розумними очима подивлялися на людей, котрих іще не визнавали за своїх господарів.

- Це онагри! - крикнув Герберт. - Щось середнє між зеброю і кваггою.

- Хіба це не віслюки? - запитав Наб.

- Ні, в них коротші вуха, і вони стрункіші!

- Віслюки чи коні, - не здавався Пенкроф, - усе одно “тяглова сила”, як сказав би пан Сміт, а тому їх треба зловити!

Крадькома, аби не злякати тварин, моряк прослизнув у травах до містка через Гліцериновий струмок, звів його, і онагри опинилися у полоні.

Що з ними робити - захопити силоміць і відразу примусити ходити в упряжі? Ні. Колоністи вирішили протягом кількох днів дати їм змогу вільно поблукати плоскогір’ям, що поросло буйними травами, а тим часом інженер звелів невідкладно будувати поблизу пташника затишну стайню, де онагри могли б знайти підстілку й прихисток на ніч.

Отож колоністи лишили гарну пару тварин на волі й намагалися не наближатися до них кілька днів, аби їх не лякати. А проте не раз складалося враження, що онаграм хочеться вирватись за межі надто тісного для них плоскогір’я, - вони звикли до широких просторів і тінистих густих лісів. Колоністи бачили, як онагри, бігаючи над водою, намагаються знайти вихід із водяного зашморгу, що нездоланною межею відокремлював їх від решти острова, пронизливо іржуть, скачуть чвалом серед високих трав, а потім, притихнувши, годинами стоять і сумно дивляться на величезну стіну лісів, куди їм уже не повернутися!