Слава ЗСУ!

Як ви вже знаєте, бідолаха зберігав Незворушний спокій, проте всі бачили, що він по-своєму прихилився до інженера, і той вирішив здійснити невеликий дослід: вирвавши невідомого з уже звичного для нього середовища, привести його на берег моря, що раніше стелився перед його зором, а потім піти з ним до лісу, який мав нагадати йому ліси на острівці Табор, де він стільки прожив!

- Але хто може поручитися, - сказав Гедеон Спілет, - що, опинившись на волі, він не втече?

- Для цього ми й повинні здійснити цей дослід, - відповів інженер.

- Побачите, - зауважив Пенкроф, - як тільки наш парубок опиниться просто неба і хапне повітря, він зразу п’ятами накиває!..

- Я так не думаю, - відповів Сайрес Сміт.

- Що ж, спробуймо, - погодився Гедеон Спілет.

- Спробуймо! - повторив інженер.

Ця розмова відбулася 30 жовтня, тобто на дев’ятий день перебування невідомого з острова Табор у Гранітному палаці. Тепле весняне сонце заливало сліпучим світлом їхній гостинний острів.

Коли Сайрес Сміт і Пенкроф зайшли до кімнати, полонений лежав біля вікна й дивився в небо.

- Ходімо з нами, друже, - лагідно промовив інженер.

Невідомий миттю встав і пішов за Сайресом Смітом, не спускаючи з того очей. Моряк, який не вірив, що все це закінчиться добре, йшов позаду.

Підійшовши до дверей печери, Сайрес Сміт і Пенкроф Посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Лозовий кошіль спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.

Колоністи трохи відійшли од бранця, аби той почував себе вільніше.

Невідомий ступив кілька кроків до моря, його очі гарячково заблищали, але він не виявляв найменших намірів тікати; лише дивився, як морські хвилі, розбиваючись об острівець, ліниво лижуть піщаний берег.

- Він бачить поки що тільки море, - зауважив Гедеон Спілет, - і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

- Слушно, - відповів Сайрес Сміт. - Поведімо його до узлісся на плоскогір’ї. Там випробування буде переконливішим.

- Між іншим, тікати йому все одно нікуди, - зауважив Наб, - містки-бо розведені.

- Атож! - засміявся Пенкроф. - Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!

- Побачимо, - тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.

Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п’янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!

Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.

І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, - на секунду м’язи на його ногах напружилися... Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.