Слава ЗСУ!

Невідомий слухав надзвичайно уважно.

Потім інженер розповів про товаришів - Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа й Наба - і додав, що відтоді, як вони опинилися на острові Лінкольна, найбільшої радості всі п’ятеро зазнали, коли “Бонадвентур” вернувся з плавання і в них з’явилася надія, що їхня невелика згуртована сім’я поповниться ще одним надійним товаришем.

Почувши ці слова, невідомий почервонів і потупив голову. Вся його постать і вираз обличчя свідчили про зніяковіння й розгубленість.

- А тепер, коли ви знаєте, хто ми, - закінчив Сайрес Сміт, - чи згодні ви подати нам руку?

- Ні, - глухо відповів невідомий, - ні! Ви чесні люди, а я...

РОЗДІЛ XVII

Весь час осторонь інших. - Прохання невідомого. - Будівництво загону для худоби. - Дванадцять років тому! - Боцман “Британії”. - Покинутий на острові Табор. - Потиск інженерової руки. - Загадкова записка.

Останні його слова підтверджували здогади колоністів. У минулому бідолаха скоїв злочин, який, можливо, спокутував перед людьми, але не перед власним сумлінням. Принаймні, його мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі щиро потисли б йому руку, однак він почував себе не гідним потиску чесних рук! Та все ж після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і відтоді не покидав меж володінь Гранітного палацу.

Що ж за таємниця була в Його житті? Чи поділиться колись нею цей чоловік? Майбутнє покаже. У всякому разі, колоністи домовилися ніколи не випитувати в нього тієї таємниці й поводитися з ним, ніби вони ні про що й не підозрювали. Через кілька днів життя увійшло в колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Журналіст відлучився від інженера лише для того, щоб сходити з Гербертом на полювання, бо після пригоди з ягуаром було вирішено не відпускати хлопця самого в ліс - доводилось остерігатися нових пригод. А Наб і Пенкроф працювали: одного дня в стайні та в пташнику, другого дня - у загоні для худоби, не рахуючи мороки по господарству в Гранітному палаці, - одне слово, роботи їм не бракувало.

Невідомий також працював, але осторонь від колоністів; і далі не сідав їсти до спільного столу, спав під деревом на плоскогір’ї й не брав участі у розмовах. Здавалося, він і справді не може терпіти товариства своїх рятівників.

- Не збагну, - дивувався Пенкроф, - навіщо тоді він просив допомоги? Навіщо кидав записку в море?

- Він сам розповість про це, - незмінно відповідав у таких випадках Сайрес Сміт.

- Коли?

- Може, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.

І справді, наближався день зізнання.

Десятого жовтня, через тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, покірно сказав:

- Пане, я маю до вас прохання.

- Я вас слухаю, - відповів інженер. - Але спочатку я хотів би вам дещо сказати.

Почувши його слова, невідомий почервонів і ладен був знову втекти. Однак Сайрес Сміт, збагнувши, що відбувається в душі колишнього злочинця, котрий, без сумніву, побоювався розпитів про минуле, стримав його.