Слава ЗСУ!

- Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, - сказав Герберт. - Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!

- Атож, - відповів Пенкроф. - Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!

- Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! - жваво заперечив Герберт.

- Сумніваюся, - відповів моряк, скрушно похитуючи головою. - По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!

Герберт промовчав. Втрата коробочки була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.

Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці - та й не тільки через дрібниці, - був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили відмовитись од жаданої вечері печеними яйцями, а безперервне харчування сирими молюсками нікого не тішило.

Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.

Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі - все марно!

Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати - вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.

Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про’повернення Наба і Гедеона Спілета.

Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!

Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно свідчили, що він утратив останню крихту надії!

Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.

Цієї миті Наб схопився на йоги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:

- Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу...

І, похитнувшися, прошепотів: