Слава ЗСУ!

- Ніколи? - вигукнув Пенкроф.

- Ніколи!

І Айртон, уклонившись, вийшов.

РОЗДІЛ XVIII

Розмова. - Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. - Інженерова ідея. - Телеграф. - Дроти. - Батарея. - Абетка. - Літо. - Процвітання колонії. - Фотокартка. - Білі пташки. - Два роки на острові Лінкольна.

- Бідолаха! - сказав Герберт, повертаючись до урочистої зали після марної спроби догнати Айртона, що спустився мотузкою підйомника і зник у темряві.

- Він повернеться, - мовив Сайрес Сміт.

- Пане Сміте! - вигукнув Пенкроф. - Що все це означає? Як це так? Виходить, записку кинув у море не Айртон? Хто ж тоді це зробив?

Пенкрофове запитання було надзвичайно доречним.

- Він сам кинув записку, - відповів Наб. - Тільки бідолаха був уже тоді несповна розуму і тому не запам’ятав...

- Авжеж, Набе, - притакнув Герберт. - Він зробив це несвідомо.

- Іншого пояснення й бути не може, - аж надто охоче погодився інженер. - Зрозуміло також, завдяки чому Айртон міг точно назвати розташування острова: попередні події цілком пояснюють це.

- Проте, - заперечив Пенкроф, - якщо він кинув записку в море до свого здичавіння, тобто сім-вісім років тому, то як сталося, що вона зовсім не намокла?

- Це тільки доводить, що Айртон утратив розум значно пізніше, ніж він сам думає.

- Так, це єдине, що можна припустити, - сказав Пенкроф. - Інакше ця історія була б зовсім непоясненна.

- Атож, непоясненна, - буркнув інженер, якому ніби хотілося уникнути цієї розмови.

- Але чи правда те, що розповів Айртон? - запитав Пенкроф.

- Так, - відповів журналіст. - Усе, що він нам розповів, - чистісінька правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах було вміщено саме такий звіт про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

- Не сумнівайтеся, Пенкрофе, - запевнив Сайрес Сміт. - Айртон сказав правду, жорстоку правду. Коли люди такі нещадні до себе, вони завжди кажуть правду.

Наступного дня, 21 грудня, обійшовши берег, колоністи піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, але Айртона там не знайшли. Очевидно, він іще напередодні вирушив до хатини в загоні, й вони вирішили не мозолити йому очей, сподіваючись, що час краще загоїть рани, яких не вилікувала дружня увага.

Герберт, Пенкроф і Наб узялися до своєї звичної роботи. Того ж дня інженер і Гедеон Спілет повернулися до майстерні в Комині.

- Знаєте, дорогий Сайресе, - мовив журналіст, - ваше вчорашнє пояснення пригоди з пляшкою аж ніяк не задовольнило мене! Як можна робити припущення, ніби той бідолаха написав записку і кинув її в море, а в нього не зосталося про це й сліду в пам’яті?

- Та я й не думав, що то він кинув записку, дорогий Спілете.

- Як, ви досі вважаєте...

- Нічого я не вважаю... Я нічого не знаю! - відповів Сайрес Сміт, перебиваючи журналіста. - З мене досить того, що я занотував і цю пригоду до списку тих таємничих подій, яких ніяк не можу пояснити!