Слава ЗСУ!

Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п’ять від Гранітного палацу, шубовснуло в Акулячу затоку.

- Ну, пане Сайресе, - вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики “слава”, певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, - що ви скажете тепер про нашу батарею? Хай до Гранітного палацу з’являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!

- Ой, Пенкрофе, - відповів інженер, - повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!

- До речі, - раптом згадав моряк, - як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати - справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? - запитав моряк, обертаючись до товариша.

Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:

- Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.

І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.

Пенкрофові дійшло.

- Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку - він має право висловитись, як і кожен із нас!..

- Атож, - озвався Гедеон Спілет. - Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.

- Слухаюсь, пане Спілете, - відповів моряк. - Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.

- Ви так вважаєте, Пенкрофе? - запитав інженер.

- Тільки так!

- І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?

- А хіба мало того, що вони вже накоїли? - не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.

- Але ж вони могли змінитися на краще, - заперечив інженер. - Вони могли навіть покаятись...

- Вони?.. Покаятись?.. - моряк тільки здвигнув плечима.

- Пенкрофе, згадай Айртона! - сказав Герберт, беручи за руку моряка. - Він знову став чесною людиною!

Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися із тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига “Швидкий”; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.

- Ти дивися! - сказав він. - Всі наче змовилися проти мене! Ви хочете великодушничати з отими хижаками? Хай буде по-вашому! Тільки, цур, потім не кайтеся!

- Нам, Пенкрофе, не загрожує небезпека, якщо ми будемо пильні, - промовив Герберт.

- Гм! - буркнув журналіст, що досі не брав участі в суперечці. - Їх шестеро, і вони добре озброєні. Досить кожному з них убити із засідки лише по одному з нас, і незабаром вони стануть хазяями в колонії!