Слава ЗСУ!

- Я не маю імені, добродію!

- Мені відоме ваше ім’я, - відповів інженер.

Капітан Немо кинув на інженера такий пекучий погляд, ніби ладен був його спопелити.

Та за хвилину він знову відкинувся на диванні подушки й прошепотів:

- Зрештою, яка різниця? Я все одно скоро помру!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет підійшли до дивана. Журналіст узяв руку капітана Немо. Вона пашіла жаром. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб шанобливо залишилися стояти у кутку розкішного салону, де наелектризоване повітря пахло озоном.

Капітан Немо вивільнив руку і жестом запросив інженера й журналіста сісти поруч.

Усі схвильовано дивилися на нього. Нарешті вони бачили перед собою того, кого досі називали божеством острова Лінкольна, хто їх стільки разів рятував із біди, свого могутнього і таємничого заступника, для якого їм важко було навіть знайти слова, щоб висловити всю глибину своєї вдячності... Того, хто на морякову й Набову думку, мав бути напівбогом, а з’ясувалося: то звичайна людина, та ще й літня, хвора, на порозі смерті!..

Але як трапилося, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому той так жваво підвівся з дивана, почувши своє нікому, як він гадав, не відоме ім’я?..

Капітан, спираючись на лікоть, пильно подивився на Сайреса Сміта, що сів поблизу.

- Отже, добродію, вам відоме моє колишнє ім’я? - запитав він.

- Так, відоме, - відповів Сайрес Сміт. - І я знаю також, як називається цей дивовижний підводний човен...

- “Наутілус”? - посміхнувся капітан.

- “Наутілус” - відповів інженер.

- А ви знаєте... ви знаєте, хто я такий?

- Знаю.

- Але ж я вже тридцять років не спілкуюся зі світом, тридцять років живу в глибині морів, у єдиному місці, де ніхто не може замахнутися на мою свободу! Хто ж зрадив мою таємницю?

- Людина, яка не давала жодних зобов’язань зберігати її, капітане Немо, а тому й не може бути звинувачена в зраді.

- Чи не той француз, що випадково опинився на борту мого судна шістнадцять років тому?

- Атож!

- Отже, ні він, ні двоє його супутників не загинули в Мальстрімі, коли там проходив “Наутілус”?

- Ні, не загинули. І той француз написав роман “Двадцять тисяч льє під водою”, у якому змалював ваше життя.

- Кілька місяців мого життя, не більше, пане! - жваво заперечив капітан.

- Ваша правда, - повів далі Сайрес Сміт, - але й кілька місяців отого незвичайного життя вистачило, щоб скласти про вас думку...

- Як про великого злочинця, чи не так? - глузливо скрививши губи, запитав капітан Немо. - Чи бунтівника, відкинутого суспільством?

Інженер промовчав.

- Чому ж ви мовчите, добродію?

- Мені не випадає судити капітана Немо, - відповів інженер. - Принаймні за його минуле. Адже нікому не відомо - і мені також - що вас примусило вести такий дивний спосіб життя. А не знаючи причин, ніхто не має права судити про наслідки. Зате я добре знаю, що могутня приязна рука опікувалась нами з першого дня нашої появи на острові Лінкольна, що всі ми зобов’язані життям людині добрій і великодушній - вам, капітане Немо!