Слава ЗСУ!

- Луки й стріли? - закопилив губи Пенкроф. - То дитячі забавки.

- Не гордуйте ними, друже, - мовив журналіст. - За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох - ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.

- Ай справді, пане Спілете, - вибачливо сказав моряк, - я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!

Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:

- Зрештою, ми зіткнулися із тими кенгуру, котрих найважче спіймати, - велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є-ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин...

- Герберте, - повчально сказав моряк, - для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.

Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову “наукову” класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася до нього.

Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шастав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.

Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.

Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння - секунд за десять ніхто вже не довідався б, яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів - як з’ясувалося, то були гризуни, - і двоє з них лежало неподалік.

Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.

Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси - в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси - справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи - саме цим вони й відрізняються від агуті.

- Ура! - закричав Пенкроф. - Смаженина прибула! От тепер можна й додому вертатися!

Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над струмком, що дзюрчав під зеленим склепінням.

Через якийсь час русло струмка помітно поширшало, і Сайрес Сміт уже схильний був думати, що невдовзі вони вийдуть до його гирла. І справді, ледь колоністи вибралися з лісових хащів, порослих красенями деревами, як у них перед очима постало гирло Червоного струмка.