Слава ЗСУ!

На піщаному березі також плазували якісь великі ссавці, мабуть, тюлені, котрі, очевидно, обрали той острівець для свого лігвища. Годі було й думати про харчування їхнім м’ясом - надто воно жирне і неприємне на смак, але Сайрес Сміт довго не відривав од них очей і зрештою, не ділячись намірами, оголосив товаришам, що незабаром треба буде відвідати той острівець.

Берег, яким ішли колоністи, було всіяно незліченними скойками; деякі з них вельми порадували б любителів і знавців молюсків. Тут траплялися і фізіанелли, і свердлильники, й тригонії, й багато інших. Та далеко кориснішим відкриттям стала устрична мілина, виявлена під час відпливу, - Наб помітив її серед скель миль за чотири від Комина.

- Наш Наб не змарнував сьогоднішнього дня, - радо вигукнув Пенкроф, вдивляючись у всіяну устрицями косу, що тяглася далеко в море.

- Це відкриття справді дуже корисне для нас, - погодився з ним журналіст, - а якщо взяти до уваги, що кожна устриця відкладає від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч яєць на рік, то тут ми маємо невичерпний їхній запас.

- От тільки, як на мене, в устриць не дуже поживне м’ясо, - зауважив Герберт.

- Не дуже, - згодився з ним Сайрес Сміт. - В устрицях замало білків, і щоб утамувати голод, їх треба з’їсти дюжин п’ятнадцять-шістнадцять на день.

- От і добре! - сказав Пенкроф. - Ми їх їстимемо , сотнями, перш ніж вичерпаємо всі запаси на косі. А чи не набрати нам кількасот устриць на обід?

І, не чекаючи на відповідь, знаючи заздалегідь, що їх лише підтримають, моряк і Наб відразу заходилися збирати скойки в сітку, сплетену Набом із волокон гібіска; там уже лежало дещо з харчів, якими колоністи запаслися на обід. Потім вони попростували далі берегом повз дюни.

Час від часу Сайрес Сміт поглядав на годинник, щоб підготуватися до спостереження, яке мав здійснити точно ополудні.

Уся прибережна смуга острова була дика, гола й безплідна аж до краю мису, що замикав бухту Єдності і був названий Південною Щелепою. Довкола лежали тільки піски, скойки й уламки лави. На цей понурий берег прилітали морські птахи - баклани, ширококрилі альбатроси й дикі качки, котрі не без підстав збуджували мисливський азарт Пенкрофа. Він спробував підстрелити їх із лука, але марно, бо на берег вони не сідали, і но них можна було стріляти лише на льоту.

Це дало морякові привід знову звернутися до інженера:

- От бачите, пане Сайресе, доки ми не матимемо хоча б однієї чи двох мисливських рушниць, ми й далі будемо безпорадні!

- Ви цілком маєте слушність, Пенкрофе, - відповів йому журналіст, - але все залежить від вас! Дістаньте нам заліза для цівки рушниці, сталі для магазина й затвора, селітри, деревного вугілля і сірки для пороху, живого срібла, азотної кислоти для запалу, а ще - свинцю для куль, і Сайрес наробить нам першокласних рушниць.

- Ну, всі ці речовини ми, безумовно, зможемо розшукати на острові, - сказав інженер, - але для вогнепальної зброї потрібні досконалі прилади і дуже точні інструменти. Та нічого, пізніше подивимося...

- І навіщо, - вигукнув Пенкроф, - навіщо ми викинули за борт гондоли всю зброю, усе знаряддя і навіть кишенькові ножі?!

- Та ж якби ми їх не викинули, то самі опинилися б на дні моря, Пенкрофе! - зауважив Герберт.