Слава ЗСУ!

Колоністи посувалися дуже повільно. Усіх їх охопило хвилювання від усвідомлення того, що вони спускаються у глибину масиву, де напевне вперше ступала людська нога. Всі мовчали, але в їхніх головах безперервно пульсувала думка, і, мабуть, не в одного виникло побоювання, чи не зачаївся десь у цьому підземеллі, зв’язаному з морем, якнй-небудь спрут чи велетенський головоногий. Отож потрібно було йти у глиб тунелю вельми обережно. Та, зрештою, попереду маленького загону біг Топ, і можна було покладатися на його чуття; у разі чого він сповістив би колоністів.

Спустившись звивистим тунелем футів на сто, Сайрес Сміт, котрий ішов попереду, спинився, і до нього підійшли його супутники. Там, де вони спинилися, прохід розширювався і утворювалась невелика печера. З її склепіння крапала вода. Але вона не сочилася крізь гранітну стелю - то були тільки рештки стрімкого потоку, який так довго вирував тут; повітря у печері дихало вогкістю, але у ньому не вчувалося ніяких тлінних запахів.

- Дивись, дорогий Сайресе, - сказав тоді Гедеон Спілет. - Ось нікому не відомий, добре захований у кам’яних глибинах притулок, та, на жаль, у ньому неможливо жити.

- Чому ж неможливо? - запитав моряк.

- Бо він надто малий і темний.

- А чому б нам не розширити його та не пробити отвори, аби впустити сюди світло й повітря? - сказав Пен-Роф, який уже ні в чому не сумнівався.

- Ходімо далі, - відповів Сайрес Сміт. - Не припиняймо пошуків. Можливо, нижче природа звільнить нас від зайвої роботи.

- Ми спустилися лише на третину висоти плоскогір’я, - зауважив Герберт.

- Приблизно на третину, - відповів Сайрес Сміт. - Ми пройшли футів сто від входу, а коли пройдемо ще сто футів, то, можливо...

- А де Топ? - урвав хазяїна Наб.

Колоністи обшукали всю печеру. Собаки не було.

- Мабуть, він побіг уперед, - сказав Пенкроф.

- Ходімо слідом за ним, - запропонував Сайрес Сміт.

Колоністи пішли далі. Інженер уважно придивлявся до численних звивин проходу і досить легко визначив, що, попри всі його повороти, він іде в напрямку моря.

Колоністи спустилися ще футів на п’ятдесят, рахуючи по вертикалі, коли їхню увагу привернули віддалені звуки, що чулися з глибини гранітного масиву. Колоністи зупинилися й прислухалися. Звуки ці долинали кам’яним коридором цілком чітко, як через слухову трубку.

- Це гавкає Топ! - вигукнув Герберт.

- Атож, - відповів Пенкроф. - Це гавкає наш славний собака, та ще й як люто гавкає!

- Ми маємо обковані залізом кілки, - нагадав Сайрес Сміт. - Будьте напоготові. Вперед!

- Стає шораз цікавіше, - прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно кивнув у відповідь.

Сайрес і його товариші кинулись на допомогу Топу. Його уривчасте гавкання ставало дедалі виразнішим, і в ньому вчувалася незвичайна лють. Може, він зіткнувся з якоюсь твариною, випадково потурбувавши її? Не думаючи про небезпеку, яка загрожувала їм особисто, колоністи, можна сказати, бігли вперед, охоплені непереборною цікавістю. Вони вже не спускалися, а скочувалися слизьким дном каналу і, подолавши за кілька хвилин футів шістдесят, нобачили нарешті собаку.